Рецензія на оповідання Солженицина “Один день Івана Денисовича”

“Один день Івана Денисовича” пов’язаний з одним з фактів біографії самого автора – Экибастузским особливим табором, де взимку 1950-51 р. на загальних роботах було створене цей оповідання. Головний герой оповідання Солженицина – це Іван Денисович Шухов, звичайний в’язень сталінського табору. У цьому оповіданні автор від імені свого героя оповідає про все одному дні із трьох тисяч шістисот п’ятдесяти трьох днів строку Івана Денисовича.

Але й цього дня вистачить щоб зрозуміти те, яка обстановка панувала в таборі, які існували

порядки й закони, довідатися про життя ув’язнених, жахнутися цьому. Табір – це особливий мир, що існує окремо, паралельно нашому. Тут зовсім інші закони, що відрізняються від звичних нам, кожний тут виживає по – своєму.

Життя в зоні показана не з боку, а зсередини людиною, що знає про неї не понаслишке, а по своєму особистому досвіді. Саме тому оповідання вражає своїм реалізмом. “Слава тобі, Господи, ще один день пройшов”- закінчує своє оповідання Іван Денисович,- “Пройшов день, нічим не затьмарений, майже щасливий”.

У цей день Шухову дійсно повезло: бригаду не вигнали на Соцгородок тягти дріт

на морозі без обігріву, минув карцер, відскіпався лише миттям підлог у наглядацької, одержав в обід зайву порцію каші, робота дісталася знайома – стіну класти на ТЭЦ, клав весело, минув благополучно шмон і проніс у табір ножівку, підробив увечері в Цезаря, купив у латиша дві склянки самосаду, а саме головне те, що не занедужав, перемігся. Іван Денисович Шухов був засуджений на десять років по сфабрикованій справі: його обвинуватили в тім, що він повернувся з полону із секретним німецьким завданням завданням, а яке конкретно воно було – так і не смог ніхто придуматися

Шухова осягла та ж доля, що й мільйони інших людей, що воювали за Батьківщину, але по закінченню війни із бранців німецьких таборів виявилися бранцями сталінських таборів Гулага. Як людина він не може не викликати поваги: незважаючи на всі умови він зумів зберегти доброту, доброзичливе ставлення до людей, не озлився, не втратив людяності. Шухов готовий поділитися останнім з гарною людиною навіть просто для того, щоб доставити тому задоволення. Іван Денисович пригощає печивом Алешку – баптиста щоб хоч чимсь побаловать, підтримати його, адже той “усім догоджає, а заробити не може”.А як Іван Денисович ставиться до Гопчику!

Для нього Гопчик майже як рідний син. Це людина мені глибоко симпатичний, у відмінність, наприклад, від шакала Фетюкова, що був високого начальника звиклого командувати, що не гидує навіть діставати недокурки із плювальниці

Це теперішній шакал, що живе за рахунок недоїдків інших. Лизати чужі тарілки, дивитися людині в рот чекаючи того, що йому що-небудь залишать – для нього звичайна справа. Він не може викликати відрази, навіть зэки відмовляються з ним працювати, називаючи його м-ом. У зоні в нього не залишилося навіть краплі чоловічої гордості, він відкрито плаче коли його б’ють за лизание тарілок. Дійсно, кожний вибирає для себе шлях виживання, але найбільш невартий шлях – це шлях стукача Пантелєєва, що живе за рахунок доносів на інших зэков.

Під прийменником хвороби він залишається в зоні й добровільно стукає оперу. У таборі ненавидять таких людей, і той факт, що було зарізано троє, нікого не здивував. Смерть тут ця звичайна справа, а життя перетворюється в ніщо.

Це лякає найбільше. У відмінності від них Іван Денисович “не був шакал навіть після восьми років загальних робіт – і чим далі, тим міцніше затверджувався”.

Він не випрошує, не принижується. Усе намагається заробити тільки своєю працею: шиє тапочки, підносить бригадирові валянки, займає чергу за посилками, за що й одержує чесно зароблене. У Шухова збереглися поняття про гордість і честь, тому він ніколи не скотитися до рівня Фетюкова, адже він саме подрабативает, а не намагається прислужити, “підмазатися”. Як і будь-який селянин, Шухов людина напрочуд господарський: він не може просто так пройти повз шматок ножівки, знаючи, що з нього можна зробити ніж, а це можливість додатково заробити. Поваги заслуговує й колишній капітан другого рангу Буйновский, що “на табірну роботу як на морську службу дивиться: сказано робити – значить роби”.

Він не намагається увильнуть від загальних робіт, звик усе робити на совість, а не для показухи. Шухов говорить, що “змарнів міцно за останній місяць, а запряжку тягне”. Буйновский не може упокоритися зі сваволею варти, тому заводить суперечка з Волковским про статтю кримінального кодексу, за що й одержав десять діб карцеру

Симпатичний бригадир Тюрин, що потрапив у табір тільки лише тому, що його батько був кулака. Для бригади він як батько рідний, завжди намагається відстояти інтереси бригади: одержати більше хліби, вигідну роботу. Ранком Тюрин дає кому треба щоб його людей не вигнали на будівництво Соцгородка.

Слова Івана Денисовича про те, що “гарний бригадир друге життя дасть” повністю підходять для характеристики Тюрина як бригадира. Ці люди, незважаючи на всі, виживають за рахунок своєї праці. Вони б ніколи не змогли обрати для себе шлях виживання Фетюкова або Пантелєєва. Жалість викликає Алешка-баптист. Він дуже добрий, але дуже слабодушний – “їм не командує тільки той, хто не хоче”.

Висновок для нього – це воля Бога, у своєму висновку бачить тільки гарне, він сам говорить, що “тут є час про душ подумати”. Але Алешка не може пристосуватися в табірним умовам і, на думку Івана Денисовича, довго тут не простягнеться

Хваткою, що не вистачає Алешке-баптисту, володіє Гопчик, шістнадцятирічний хлопчик, хитрий і не упускає можливості урвати шматок. Він був засуджений за те, що носить молоко в ліс бендеровцам. У таборі йому ладять велике майбутнє: “З Гопчика правильний буде лагерник… менше як хліборізом йому долі не ладять “. На особливому положенні перебуває в таборі Цезар Маркович, що був режисер, що не встиг зняти своєї першої картини коли потрапив у табір.

Він одержує з волі посилки, тому може собі дозволити багато чого з того, що не можуть інші ув’язнені: носить нову шапку й інші заборонені речі, працює в конторі, уникає загальних робіт. Хоч Цезар перебуває вже досить довго в цьому таборі, його душу усе ще в Москві: обговорює з іншими москвичами прем’єри в театрах, культурні новини столиці

Він цурається інших ув’язнених, дотримується тільки Буйновского, згадуючи про існування інших тільки тоді, коли він має потребу в їхній допомозі. Багато в чому завдяки своїй відчуженості від реального миру, на мій погляд, і посилкам з волі йому вдається виживати в цих умовах. Особисто в мене ця людина не викликає ніяких почуттів. Він має ділову хватку, знає кому й скільки треба датися

Оповідання Солженицина написане простою мовою, вона не прибігає до яких-небудь складних літературних прийомів, тут немає метафор, яскравих порівнянь, гіпербол. Оповідання написане мовою простого табірного укладеного, саме тому використаються дуже багато “блатних” слів і виражень. “Шмон, стукати кумові, шістка, придурни, падла”,- все це нерідко можна зустріти в повсякденному мовленні зэков. В оповіданні удосталь зустрічаються й недруковані слова. Деякі з них змінені Солженициним у написанні, але зміст у них залишається той же:”…бальник, …яди, гребаний”.

Особливо багато їх уживає завстоловой коли намагається зштовхнути зэков, що напирають, з ганку їдальні. Я думаю, щоб показати життя в таборі, що панують порядки й атмосферу, просто було не можна це не використати. Час іде, а вираження залишаються, ними благополучно користуються не тільки в сучасних зонах, але й звичайному спілкуванні між собою багато з людей.