Відомо, що епохи національного гноблення й політичної неволі можуть бути епохами блискучого розквіту літератури. І тоді література впливає на націю більше, ніж нація на літературу. Українська культура, зокрема література, виявилася головним формотворчим чинником нації. До письменників, які формували українську націю, можна з повним правом віднести Бориса Грінченка.
“Моя пісня – то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва-надія”, – характеризував свою творчу працю Борис Грінченко. Усю художню творчість він свідомо
Усе життя любив волю – і все життя жив рабом… Утворив багатство пісні – і сам її не знає”. Проти такого ганебного стану речей виступав
Об’єктом художнього дослідження Грінченка було насамперед селянське життя. З творів письменника поставали вражаючі картини убогих нив і сіл, “обшарпаний люд”, його одвічні прагнення вирватися із зачарованого кола злиднів і безземелля. Про беззаконня, насильство сільської адміністрації йдеться в оповіданнях про селян, їхніх дітей та народних учителів.
Гіркі роздуми про неволю соціально й національно поневоленого рідного народу знову й знову повертали Грінченка до життя селянства. Так з’явилися повісті “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами”, в яких йдеться про суперечності в українському селі на зламі століть.
Назва “Серед темної ночі” символічна. Трударі, опинившись у жорстоких умовах злиднів, утисків та здирств, не живуть, а скніють у безпросвітній темряві. Викликає думки про ідилію назва другої повісті. Але сприймається вона, скоріше, іронічно. Із самого твору випливає, що й при світлі дня в зеленому раю під тихими вербами темрява не розвіялася.
Продовжує панувати лихо ще лютіше й зловісніше, але фінал повісті все ж таки оптимістичний.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)