Ранні твори Павла Григоровича Тичини були народжені на Чернігівщині у чарівному куточку України, де поет народився, де минуло його дитинство і юність. Перша збірка творів “Сонячні кларнети” вийшла 1918 року й одразу стала визначною подією в українській літературі. Вона засвідчила прихід великого таланту, ніжного лірика зі своїм неповторним поетичним голосом. Тичина з ніжністю пише про природу рідного краю, схвильовано і щиро співає про неповторну красу і силу першого кохання. Він знаходить свіжі образи, щоб передати найніжніші людські
Аж через край хлюпають романтичні мрії молодого поета про світ, в якому людина могла б відчути себе щасливою, про велике кохання, коли очі коханої схожі на музику, на спів, на шепіт гаю: Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий – я знаю. А хтось кричить: ти рідну стрів! І раптом – небо… шепіт гаю… О ні, то очі ваші. – Я ридаю.
Сестра чи Ви? – Любив… Павло Тичина добре грав на кларнеті і гобої, у дитячі роки співав у кращих хорових диригентів, навчаючись у семінарії, працював диригентом хору.
Я – сам. Вікно. Сніги… Сестру я вашу так любив – Дитинно, злотоцінно. Любив? – Давно.
Цвіли луги… О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз – ще й тмінно. Сніги, сніги, сніги…
У ранній ліриці Тичини багато денного світла, сонця, очікування чогось радісного, дужого, молодого. Тут змагання радості і суму, сміху і плачу, самотності і єднання, розлуки і зустрічі, грози і тиші, але характерним є перемога радості, сміху, віри в краще над похмурими настроями. Більшість ранніх творів поета можна віднести до шедеврів української пейзажної лірики. Тичина майстерно поєднував матеріальність і предметність із звуками, кольорами, запахами довколишнього світу: Гаї шумлять – Я слухаю.
Хмарки біжать – Милуюся. Милуюся – дивуюся, Чого душі моїй Так весело. Поет пейзажну деталь часто робить образом-персонажем: Арфами, арфами – Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними: Йде весна Запашна Квітами-перлами Закосичена. Та крім пейзажних замальовок, віршів про кохання у ранній ліриці Тичини значна кількість творів присвячена зображенню народного лиха, пролитої крові, пекучих жіночих та дитячих сліз.
За силою трагізму вони нагадують твори Тараса Шевченка. Мотив горя відчутний у вірші “Хтось гладив ниви…” Земля страждає від посухи, жадібно очікує злив, але замість радості оновлення на неї насуваються чорні хмари, що несуть грозу і горе. Вона так пристрасно чекала вологи, а пролилось нещастя: Ой, хтось заплакав посеред поля. Зловісна доля, жорстока доля. Ранні твори Тичини засвідчили, що в українську літературу прийшов дужий та свіжий талант. І не вина, а біда поета в тому, що пізніше його сонячні кларнети перетворилися, за словами видатного письменника Євгена Маланюка, на пофарбовану дудку.
Час і життєві обставини підрізали дужі крила тичинівського таланту, зробили з нього співця партії, який прославляв систему, що нищила все світле в людині.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)