У роки Великої Вітчизняної війни писатель служив артилеристом, пройшов довгий шлях від Сталінграда до Чехословаччини. Серед книг Юрія Бондарева про війну, “Гарячий сніг” займає особливе місце, у ній автор по-новому вирішує моральні питання, поставлені ще в його перших повістях – “Батальйони просять вогню” і “Останні залпи”. Ці три книги об виттяне – цілісний і мир, що еволюціонує, достигший в “Гарячому снігу” найбільшої повноти й образна сила.
Події роману розвертаються під Сталинградом, південніше блокованої
В “Гарячому снігу” час стиснутий навіть плітїї, чим у повісті “Батальйони
Життя й смерть героїв роману, самі їхні долі висвітлюються тривожним світлом підлинной історії, у результаті чого все знаходить особливу вагомість, значущість Події на батареї Дроздовского чи поглинають не вся читацька увага, действие зосереджена по перевазі навколо невеликої кількості персонажів. Ковалів, Уханов, Рубін і їхні товариші – частка великої армії, вони – народ. Герої володіють його кращими духовними, моральними рисами.
Цей образ народу, що встав на війну, метушнікает перед нами в багатстві й розмаїтості характеров, а разом з тим і в них цілісності Він не вичерпується ні образами молодих лийтенантов – командирів артилерійських взводів, ні колоритними фігурами солдат – начебто небагато боягузливого Чибисова, спокійного й досвідного навідника Євстигнєєва або прямолінійного й грубого їздового Рубіна; ні старшими офіцерами, такими, як командир дивізії підлогаковник Деев або командуючий армією генерал Бессонов.
Тільки всі разом, при всій різниці чинів і звань, вони становлять образ убивающегося народу. Сила й новизна роману заключается в тім, що єдність це досягнуто як би саме собою, відбито без особливих зусиль автора – живою, що рухається життям. Загибель героїв напередодні перемоги, злочинна неминучість смерті містить у собі високу трагедійність і викликає протест проти жестокости війни і її сил, що розв’язали.
Умирають герої “Гарячого снігу” – санінструктор батареї Зоя Елагина, соромливий їздовий Сергуненков, член Військової ради Веснин, гине Касимов і багато хто інші… У романі смерть – це порушення вищої справедливості й гармонії. Згадаємо, як дивиться Кузнєцов на вбитого Касимова: “Цейгодина під головою Касимова лежав снарядний ящик, і юнацька, безвуса особа його, недавно живе, смагляве, що стала мертвотно^-білим, истонченним моторошною красою смерті, здивовано дивилося волого-вишневими напіввідчиненими очами на свої груди, на розірвану в клочия, висічену тілогрійку, точно й після смерті не осяг, як же це вбило його й чому він так і не зміг устати до прицілу”.
Ще гостріше відчуває Кузнєцов необоротність втрати їздового Сергуненкова.
Адже тут підлоганостью розкрита причина його загибелі. Ковалів виявився неспроможним свідком того, як Дроздовский послав на вірну смерть Сергуненкова, і він уже знає, що назавжди прокляне себе за те, що бачив, був присутній, а змінити нічого не зумів. В “Гарячому снігу” все людське в людях, їхні характери розкриваються саме на війні, у залежності з нею, під її вогнем, коли, кажется, і голови не підняти Хроніка бою не розповість про його учасників – бій в “Гарячому снігу?> не можна відокремити від доль і характерів людей.
Важливо минуле персонажів роману.
В інших воно майже безхмарно, в інших так складно й драматично, що не залишається за, отодвинутая війною, а супроводжує людину й у сражении західніше Сталінграда. Події минулого визначили військову долю Уханова: обдарованої, сповненої енергії офіцер, якому б і командувати батареєю, але він тільки сірийжант. Крутий, заколотний характер Уханова определяет і його життєвий шлях Минулі лиха Чибисова, тільки-но не зломили його (він провів кілька місяців у німецькому полоні), отозвалисій у ньому страхом і багато чого визначають у його поводженні.
Так чи інакше в романі проскальзивает минуле й Зої Елагиной, і Касимова, і Сергуненкова, і відлюдного Рубіна, чию відвагу й вірність солдатському боргу ми зуміємо оценитка тільки в самому кінці.
Особливо важливо в романі минуле генерала Бессонова. Думка про сина, що потрапив у німецький полон, утрудняє його дії й у Ставці, і на фронті. А коли фашистська листівка, повідомляющая про те, що син Бессонова потрапив у полон, попадає в контррозвідку фронту, у руки подполковника Осика, здається, що виникла погроза й для службового становища генерала.
Напевно, саме головне людське чувств у романі – це виникаюча між Кузніцовим і Зоєю любов Війна, її жорстокість і кров, її строки, що перекидають звичні подання про час, – саме вона способствовала настільки стрімкому розвитку цієї любові, коли немає часу для размишлений і аналізу своїх почуттів. І починається все це з тихих, незрозумілих ревнощів Кузнєцова до Дроздовскому. А незабаром – так мало часу проходить – він уже гірко оплакує загиблу Зою, і саме звідси взята назва роману, як би підкреслюючи найважливіше для автора: коли Кузнєцов витирав мокре від сліз особа, “сніг на рукаві ватника був гарячим від його сліз”.
Обманувшись спочатку в лейтенанті Дроздовском, кращому тоді курсанті, Зоя протягом усього роману відкривається нам як особистість моральна, цільна, готова на самопожертвование, здатна відчути всім своїм серцем біль і страждання багатьох. Вона проходить через безліч випробувань. Але її доброти, її терпіння й участі дістає на всіх, вона воістину сестра солдатам.
Образ Зої якось непомітно наповнив атмосферу книги, її головні події, її сувору, жорстоку реальність жіночої ласякий і ніжністю Один з найважливіших конфліктів у романі – конфлікт між Кузнєцовим і Дроздовским. Цему віддано чимало місця, він оголюється дуже різко й легко простежується від початку до кінця. Спочатку напруженість, коріння якої ще в передісторії роману; несогласуемость характерів, манер, темпераментів, навіть стилю мовлення: мягкому, роздумливому Кузнєцову, здається, важко виносити уривчасту, командну, непререкаемую мовлення Дроздовского.
Довгі годинники бою, безглузда загибель Сергуненкова, смертельное поранення Зої, у якому почасти винний Дроздовский, – все це утворить пропасти між двома молодими офіцерами, їхню моральну несумісність.
У фіналі пропасти ця позначається ще резче: четверо вцілілих артилеристів освящают у солдатському казанку тільки що отримані ордена, і ковток, що кожний з них сделает, це насамперед ковток поминальний – у ньому гіркота й горе втрат Орден одержав і Дроздовский, адже для Бессонова, що нагородив його, – він уцілілий, поранений командир вистоявшей батареї, генерал не знає про його провину й, швидше за все, ніколи не довідається. У цьому теж реальність війни. Але недарма письменник оставляет Дроздовского осторонь від тих, що зібралися в солдатського казанка.
Найбільшої висоти етична, філософська думка роману, а також його емоційна напряженность досягає у фіналі, коли происходить несподіване зближення Бессонова й Кузнєцова Це зближення без безпосереднійний близькості: Бессонов нагородив свого офицера нарівні з іншими й рушив далі.
Для нього Кузнєцов усього лише один з тих, хто на смерть стояв на рубежі ріки Мишкова. Їхня близькість виявляється більше важливою: це близость думки, духу, погляду на життя. Наприклад, вражений загибеллю Веснина, Бессонов винить себе в тім, що через свою нетовариськість і підозрілість він перешкодив дружбі між ними (“такими, як хотів Веснин, і якими вони повинні бути”). Або Кузнєцов, що нічим не міг допомогти розрахунку, що гине на його очах, Чубарикова, що терзається пронизливою думкою про те, що все це, “здавалося, повинне було проспливти тому, що він не встиг зблизитися з німі, зрозуміти кожного, полюбити… “.
Розділені нерозмірністю обязанностей, лейтенант Кузнєцов і командуючий армією генерал Бессонов рухаються до однієї мети – не тільки військової, але й духовної.
Нічого не підзревая про думки один одного, вони думають про одном і тім же, шукають одну істину. Обоє требовательно запитують себе про мету життя й про соответствии їй своїх учинків і устремлінь. Їх розділяє вік і ріднить, як батька із сином, а те і як брата із братом, любов до Батьківщини й принадлежность до народу й до людства у вищому змісті цих слів
(2 votes, average: 3.00 out of 5)