Микола Кулиш – видатний драматург першої половини XX сторіччя. Художньо завершені, остроконфликтние його добутку одержали визнання не тільки на Україні, а й далеко за її межами. П’єси Н. Кулиша відзначаються гостротою проблематики, актуальністю, емоційною напруженістю, рельєфним зображенням характерів.
В 20-х роках нашого сторіччя дуже актуальної була тема міщанства, що намагається будь-що-будь пристосуватися в новому суспільстві, влізти на керівні посади й партійні органи. Так, у п’єсі “Мина Мазайло” Микола Кулиш стосується
Мина Мазайло – українець, що, щоб потрапити у вищий мир, наймає вчительку “правильних вимов”, що не приймає зовсім української мови. Його підтримують дружина, дочка Рина й тітка Мотя з Курська. Міна хоче змінити своє прізвище, тому що Мазайло здається йому якийсь “дикої, страшної, як віспа на житті”.
Не по душі Мині ні українці, ні українська Мова. От що він говорить: “…українцями називаються ті, хто вчить нещасних службовців так званій українській мові. Не малорусскому й не тарасошевченковскому, а українському
Для “русифікованих” обивателів – Мини, Рини, Килини, тітки Моти – не тільки “пристойніше бути згвалтованої, ніж українізованої”, краще бути арештованими, чим прийняти “історично самостійного” дядька з Києва. Мазайло вважає: “…українізація – це спосіб зробити з мене провінціала, другосортного службовця й не давати мені ходу на вищі посади”. Маючи кілька поколінь предків-українців, вирішується ця людина відректися від своєї приналежності до української культури, до українського минулого. Якщо ми проведемо паралель із нашим часом, то побачимо, що зараз робиться те ж саме. Багато з людей уважають, що Українська мова, українська культура зовсім непотрібні, тому що роблять із них “провінціалів” – і згадаємо Мину!
Стає соромно від того, що люди, які все життя прожили на українській землі, їли її хліб, можуть так спокійно від її відректися. Зовсім інший син Мини Мазайло – Мокій: він говорить українською мовою, для нього він – усе. Він з гордістю говорить: “Я – українець!” Завжди з українськими словниками, українськими підручниками, Мокій божеволіє від рідної мови й літератури, він не бачить, та й не хоче бачити того, що відбувається навколо, він міряє всі українськими мірками.
Здається, що якби не підійшли мірки Уле, те Мокій з нею не тільки розмовляти не став би, а навіть її б не помітив. Ця “українізація”, як поверхневе явище, не може не засмучувати патріотів
Сцена змагання двох навчальних добутків ще раз це підтверджує. “Косовиця” і українською мовою “Під горою над колодязем” піднімає українська національна самосвідомість до ідеї тільки “показного” ознаки, Інакше й не може бути там, де люди тривалий час відірвані від багатовікової національної культури, тобто там, на Холодній Горі в Харкові, у будинку украиноборца Мини Мазайло, обивателя, людини, що відірвався від природної ходи людства. Для дядька Тараса українізація – це “спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було”.
Українізація – хворобливе питання й у двадцяті роки, і в дев’яності. Справді, українізація по-більшовицькому, по вираженню персонажа “Днів Турбиних”, якого цитує тітка Мотя з Курська, – “це туман, чорний туман, і все це пройде”. І цей туман покриває й тітку Мотю з білим-синьо-червоним прапором, і дядька Тараса із прапором жовто-блакитним, і хворого серцем бедного Мину з його зреченням, і молодого комсомольця Губу, що не пам’ятає, ким був його пращур, і від імені нащадків пропонує обміняти свої прізвища “на принципові числа у всесвітній номерній системі”. Це абсурд.
Абсурдом є й зречення Миною Мазайло від своєї української мови, культури, історії, а значить і Батьківщини – України, абсурд і те, що Мокій звихнувся українською мовою, не бажаючи бачити нічого навколо, крім нього. Н. Кулиш у своїй п’єсі “Мина Мазайло”, що є актуальною й у наш час, ставить питання українізації. Нині, коли вводиться українська мова як державний в установи, навчальні заклади, значення його п’єси дуже велике
Автор начебто застерігає не кидатися в крайності – неможливо відкинути українську культуру, мову, історію, взагалі всі досягнення нашої Батьківщини – це наша гордість. З іншого боку, необхідно бути більше терплячими до інших думок, поглядам, тому що людина повинен залишатися людиною, а не енциклопедичним словником. Я вважаю, що необхідно прислухатися до слів Н. Кулиша!
(2 votes, average: 2.50 out of 5)