Я прочитала твiр М. Коцюбинського, який вразив мене незвичним загостреним сюжетом. Це оповiдання “Подарунок на iменини” – витончена, парадоксальна назва.
Околодочний надзиратель Карпо Петрович Зайчик i його дружина Сусана мають єдиного сина Дорю. Батьки були далеко не тонкими натурами: Карпо Петрович усе “скрипiв чобiтьми”, не можучи забути базарних лайок i гармидера вiддiлку. Цi враження “ще клекотали у ньому, сердито ворушили губи i квадратове лице, налили кров’ю кулак, ще важчий од грубого персня”.
А жiнку, Сусану,
Єдина вiдрада в сiм’ї – їх син Доря, жвавий, цiкавий до життя хлопчик, який мав “дзвiнкий хлоп’ячий голос”.
Доря далекий вiд батькових кар’єристських страхiв. Коли вiн розказує про те, що “добре сьогоднi нам’яли” вiце-губернаторського сина, “аж кров носом пiшла”, батько тут же чiтко розмiрковує, як це позначиться на його кар’єрi, тож “почув холодок
За розмовами пiд час вечерi нарештi спливла iнша тема – iменини Дорi. Природно, щось потрiбно подарувати. Сусана пiдготувала для подарунку бляшаний пароходик, який сам ходить по помостi. Але для Карпа Петровича це лише дитячi забавки. “Ет, чорт зна що…” – презирливо каже вiн. Люблячий батько розказав таємницю про свiй подарунок сину.
Вони вранцi поїдуть дивитися, як будуть… вiшать! “Ви-хо-ву-вать треба!..” – резюмує Карпо Петрович.
Ранок почався чарiвно-приємно. Доря, “теплий, золотистий, довгий на худих стегнах”, вискочив з лiжка, милуючись пароходом. А тут ще батько таємничо каже про якусь довгу поїздку замiсть урокiв.
Син щасливий. Вiн мрiє, їдучи сонним мiстом, про всi чудеса свiту, що належатимуть йому. Той i не уявляє, що зараз переживе!
Доря навiть трохи розчарувався, побачивши, як вiн думає, молебень. Потiм же, прозрiвши через пояснення вiзника Семена, нiяк не вiрив: “Як, зовсiм повiсять?”
Справдi, привели блiду жiнку, здiйнявся хрест попа. I тут Доря, вражений, що зараз, на його очах, станеться смерть, кинувся з валу в долину з криком: “Не треба!..” “Не дам!.. Не хочу!..” – плакав до доти, поки не побачив тiло, яке крутило на мотузцi вiд вiтру.
Син обiзвав батька, за що отримав вiд нього удар кулаком у лице.
Поверталися сумно. Звiсно, нi про яке порозумiння i просто дружбу мiж сином i батьком не могло бути й мови. Ореол батькової святостi назавжди загинув в очах сина.
Може статися все, що завгодно, але батько i син уже нiколи не будуть разом.
А батько тим часом спробував вiдволiктися. Думав то про виключення Дорi директором з гiмназiї, то про губернаторський гнiв. А то уперто чiплявся за помiчену ще вранцi не пiдковану вiзником ногу коня: “Не пiдкував, стерво…”
Син же сидiв, “замкнувши ворожнечу у серцi”, злобно думаючи про батька.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)