Чи не останню причиною неймовірною популярності Саніна було те, що Арцыбашев створив цілком доступним обивательського свідомості образ “надлюдини”, позбавленого сумнівів та коливань, має високий “талант” бездумного насолоди життям. Пересічним читачам роман пропонував просту і зручне ідеологічну матрицю, сурогат світогляду, стаючи свого роду літературним імпульсом до радикального перегляду ними практичної основі моралі й побутового поведінки. “Золото ніцшеанського ідеалу, – журився критик Пильский, – було разменено
Але саме “побутове” ніцшеанство Саніна бралося, як така позиція сильній та владній особистості, котра має майбутнє, тим більше сам письменник активно роз’яснював і пропагував у своїй публіцистиці “санинскую” мораль противагою “старим” християнської основі моралі й сучасним теоріям громадського прогресу. “Людини обряджали в плащ індивідуалізму, одягали хітон християнина, тицяли то руку червоний прапор товариша, пускали шарпаком анархістом на оголеної землі, і, одягнений і голий, одно завзято опинявся а то й звір звіром, то свиня
А. А. Блок у статті “Літературні підсумки 1907 року” (Золоте руно. – 1907. – № 11-12) назвав роман “найчудовішим твором” Арцыбашева. Поет, рассмотревший в Санине такого сучасного героя, у якому “ощутился справжній людина, з непохитна воля, стримано усміхнений, чогось готовий, молодий, міцний, вільний”, завершив свій відгук знаменними питаннями: “І думаєш – чи ще про буде? Можливо, пропаде і така людина, загубиться на полі, куди він зіскочив з мчащегося поїзда, – і щось буде?”. Мабуть, ці вопросы-размышления було адресовано як сучасникам, здатним взяти чи відкинути героя, а й самій творцю образу людини “з непохитна воля”.
У творчості Арцыбашева 1910-х років “санинский” тип героя недоотримав розвитку. “Відчуваю страшну внутрішню ломку, до чого мене призведе, не знаю”, – зізнавався автор “Саніна” в 1911 року. Наступного великому творі – романі “У останньої межі” (опубліковано у 1912 року), явно задуманому як, відповідальний викликам часу ідеологічний бестселер, взяли гору деструктивні боку світогляду Арцыбашева. У цьому вся романі автор з співака “вільної особистості” перетворився на пропагандиста ідеї “загального розкладання”, котрій життя гедоніста, і щаслива доля зневаженого їм “борця за світлу будучину”, і тяжке існування жертви соціального середовища сплітаються в низку смертей. Роман став белетристичним обгрунтуванням похмурого “пророцтва”, зробленого Арцыбашевым у статті “Епідемія самогубств” (1912): “І далі, то частішими й частіше, в хвилини затишшя, буде перед людством вставати привид вічної порожнечі та бессмыслия життя, й ширші, рішучіше і грізніший будуть раскатываться хвилі епідемії самогубств”. Цей вислів письменника майже дослівно збігаються з висловлюваннями однієї з героїв роману – інженера Наумова, проповідника “знищення людського роду”.
Наумов продовжив жодну з тенденцій санинского теоретизування, але з суті перекреслив індивідуалістичний оптимізм Саніна. Санін говорив, що “волів би світову катастрофу зараз, ніж притлумлену і безглуздо гнучку життя в дві тисячі років наперед”. У нового героя-идеолога Наумова вже ціла програма самознищення людства.
Він бачить у людстві “колосальне страждає стадо”, зрівнює носіїв соціального зла зі своїми жертвами, намагаючись обгрунтувати безглуздість будь-яких спроб перебудови суспільства.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)