Повість С. Васильченка “Талант”

Повість С. Васильченка “Талант”

В історії української літератури Степану Васильченку відведено одне з почесних місць. Виходець з народу, письменник кінця XIX – початку XX століття Васильченко вважав за свій громадянський обов’язок боротися художнім словом за глибоку любов до людини-трудівника.

Духовний світ і світогляд письменника формувався серед розкішної природи у великій убогій, але дружній і мирній родині бідного ремісника-шевця Василя Панасенка – батька письменника; в семінарії, коли Васильченко разом із іншими

студентами таємно співав “Шалійте, шалійте, скажені кати… “; під час гіркого вчителювання у глухих селах Київщини і Полтавщини.

Степан Васильченко був працьовитим. Ще в юності він почав писати щоденник, у якому виливав свої жалі-смутки, гіркі роздуми і пекучі болі. Пізніше писав новели, п’єси, поезії в прозі, казки, нариси, вірші, поеми, літературно-критичні та публіцистичні статті, рецензії.

Та найбільше його талант виявився у жанрі новели, який вимагав максимального заглиблення у психологію, духовний світ героя. Теми своїх творів він брав із життя, яке вирувало навколо письменника. Васильченко мав

чутливе серце, яке відгукувалося на болі й страждання простих людей.

Особливо його хвилювала доля талановитої молоді, яка не мала змоги розвивати свої здібності, вносити хоч краплинку радості у цей жорстокий світ.

Головна героїня новели “Талант” – сільська вчителька Тетяна наділена від природи голосом неабиякої краси. Вона співає в церковному хорі, бере активну участь у театральних виставах, які влаштовувала поміщиця. Дівчина живе піснями, марить театром, горда з того, що за допомогою голосу, гри може володіти людьми. “Дано мені малісіньку іскорку святую…

Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… “. Проста дівчина-селянка, з білою косою, з подряпаними стернею руками, із темним від степового сонця обличчям виявляє величезну любов до мистецтва, не уявляє своє життя без сцени. їй було радісно від того, що має в собі велику силу викликати у людей душевний трепет, і страшно: а що, коли люди, підкоряючись тільки одному її чарівному голосу, підуть за нею?

Але мріям дівчини не судилося здійснитися. Поміщиця, довідавшись, що її небіж залицяється до сільської акторки, закрила театр і вигнала Тетяну. Міські професори-ліберали, які захоплювалися її талантом і обіцяли допомогу, відвернулись.

А тут ще й піп почав знущатися і цькувати. Тетяна не бачить виходу, навколо неї утворилася неначе стіна. Бадьора, енергійна, занурена у творчість дівчина втрачає сенс життя і накладає на себе руки.

В образах героя новели Андрія і оповідача письменник втілив гарячу жагу простих людей до знань, до освіти. Обидва вони марять університетом, вірять у свій талант, у свої сили, мріють принести культуру у село, додому, хоч би і в кропив’яному мішку. Але за тих умов мрії молодих людей нездійсненні. “Куди його, та й куди його проти ночі?” – таким запитанням завершується новела.

Образ ночі – це та сила, що душить талановитих українців, не дає їм вирватися із зачарованого кола бідності і несвободи.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)

Повість С. Васильченка “Талант”