І як письменник, і як учитель з великою любов’ю і відповідальністю ставився Степан Васильченко до своїх обов’язків. Його кредо були слова: “Народ, на
Мою думку, більш достоїн того, щоб з нього брати теми для художніх творів… “.
Душа нашого українського народу наділена лагідністю, природним тактом, тонким розумом, поетичним світовідчуттям, здатністю жартувати. Саме маючи на увазі ці особливості національного характеру, і створив Степан Васильченко
Образи людей, яким властиве почуття гумору (“Свекор”), змалював
Оповідання “Свекор” знайомить нас з малим Васильком, який “завжди викликав усмішку в дорослих” через його сердите “старування”. У сім’ї вже звиклися з цією вадою малого сина і тому ставляться до неї з іронією. Ми неначе потрапляємо у лагідно-мудру атмосферу родини, сповнену і піклування, і любові, і незлого кепкування над Васильковою “старечою” розсудливістю. Батьки розуміють, що осудом та гриманням тут не зарадиш, тому жартівливими хитрощами доводять “свекра” до розуміння та признання через сльози: “Я ма-а-лий ще!”
Не можна
Тому щасливим сподіванням озиваються у нашому серці “могучі дрібні передзвони радісного нового паламаря”, яким стає у власній уяві бешкетник Семен.
І ми розуміємо, що Степан Васильченко – дійсно майстер короткої новели та невеликої повісті, в основі яких лежить психологічний конфлікт. Але водночас його проза відрізняється своєю щирістю, душевністю, доброзичливим гумором, тонким психологізмом, внутрішньою делікатністю. Головна ознака його творів – бути гранично правдивими до життя.