Повість С. Васильченка “Талант”
В історії української літератури Степану Васильченку відведено одне з почесних місць. Виходець з народу, письменник кінця XIX – початку XX століття Васильченко вважав за свій громадянський обов’язок боротися художнім словом за глибоку любов до людини-трудівника.
Духовний світ і світогляд письменника формувався серед розкішної природи у великій убогій, але дружній і мирній родині бідного ремісника-шевця Василя Панасенка – батька письменника; в семінарії, коли Васильченко разом із іншими
Степан Васильченко був працьовитим. Ще в юності він почав писати щоденник, у якому виливав свої жалі-смутки, гіркі роздуми і пекучі болі. Пізніше писав новели, п’єси, поезії в прозі, казки, нариси, вірші, поеми, літературно-критичні та публіцистичні статті, рецензії.
Та найбільше його талант виявився у жанрі новели, який вимагав максимального заглиблення у психологію, духовний світ героя. Теми своїх творів він брав із життя, яке вирувало навколо письменника. Васильченко мав
Особливо його хвилювала доля талановитої молоді, яка не мала змоги розвивати свої здібності, вносити хоч краплинку радості у цей жорстокий світ.
Головна героїня новели “Талант” – сільська вчителька Тетяна наділена від природи голосом неабиякої краси. Вона співає в церковному хорі, бере активну участь у театральних виставах, які влаштовувала поміщиця. Дівчина живе піснями, марить театром, горда з того, що за допомогою голосу, гри може володіти людьми. “Дано мені малісіньку іскорку святую…
Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… “. Проста дівчина-селянка, з білою косою, з подряпаними стернею руками, із темним від степового сонця обличчям виявляє величезну любов до мистецтва, не уявляє своє життя без сцени. їй було радісно від того, що має в собі велику силу викликати у людей душевний трепет, і страшно: а що, коли люди, підкоряючись тільки одному її чарівному голосу, підуть за нею?
Але мріям дівчини не судилося здійснитися. Поміщиця, довідавшись, що її небіж залицяється до сільської акторки, закрила театр і вигнала Тетяну. Міські професори-ліберали, які захоплювалися її талантом і обіцяли допомогу, відвернулись.
А тут ще й піп почав знущатися і цькувати. Тетяна не бачить виходу, навколо неї утворилася неначе стіна. Бадьора, енергійна, занурена у творчість дівчина втрачає сенс життя і накладає на себе руки.
В образах героя новели Андрія і оповідача письменник втілив гарячу жагу простих людей до знань, до освіти. Обидва вони марять університетом, вірять у свій талант, у свої сили, мріють принести культуру у село, додому, хоч би і в кропив’яному мішку. Але за тих умов мрії молодих людей нездійсненні. “Куди його, та й куди його проти ночі?” – таким запитанням завершується новела.
Образ ночі – це та сила, що душить талановитих українців, не дає їм вирватися із зачарованого кола бідності і несвободи.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)