Альберта Швейцера швидше знали як відомого філософа, проповідника, викладача університету, письменника, музиканта, художника, директора фонду Святого Фоми. Але він закінчив медичний факультет і ще в студентські роки встановив собі межу віку, після якої мусив присвятити своє життя людям, що потребують допомоги. Залишивши викладання в Страсбурзькому університеті, гру на органі та літературну працю, він поїхав до Африки.
Там він допомагав людям подолати сонну хворобу, проказу тощо.
Лікар помер у 90 років, залишивши світові свою філософію:
Це – суспільно-етичні організації, створені для допомоги людям у внутрішньому вдосконаленні, допомоги хворим і, таким чином, розповсюдження думок та справи А. Швейцера, заохочування людей до їх наслідування.
Благодійне товариство Швейцера є і в Україні. Воно займається підтримкою та розвитком міжнародної діяльності по розповсюдженню гуманістичних принципів взаєморозуміння, миру. При підтримці світового руху А. Швейцера товариство також
За допомогою західних товариств А. Швейцера надаються стипендії українським студентам-медикам, фармацевтам, фармакологам для навчання за кордоном.
В Одесі з грудня 1987 р. діє фонд соціальної допомоги імені доктора Гааза.
Серед лікарів, які залишили помітний слід у серцях людей своїми добрими справами, своїм гуманізмом, можна назвати ім’я московського лікаря, німця за походженням, Федора Петровича Гааза. Талановитий спеціаліст-медик, він відмовився від кар’єри головного лікаря Москви і став безкоштовно допомагати знесиленим від голоду чи хвороб біднякам. Головною справою його життя стало створення лікарні для безпритульних.
Ця лікарня стала попередницею нинішніх лікарень швидкої допомоги.
Головними ліками у Гааза були турбота, увага, тепле, сердечне слово. Навіть безнадійні хворі після бесід з ним починали вірити у своє одужання, а коли, одужавши, йшли з його лікарні, він був по-справжньому щасливим. “Найвірніший шлях до щастя полягає не у прагненні до особистого благополуччя, а в тому, щоб зробити щасливими інших”, – писав він в одному з своїх листів.
Усі свої кошти Гааз витратив на хворих. Коли лікар помер, у його клініці не знайшли нічого, крім старого фрака, дірявих черевиків та підзорної труби, у яку він ночами любив дивитися на зоряне небо. На простому камені, що лежить на могилі Ф. П. Гааза, написано його духовний заповіт – усього три слова: “Поспішайте робити добро”.
Ці ж слова вдячні москвичі написали і на пам’ятнику Гаазу, збудованому на зібрані ними кошти.
Професія лікаря, як ніяка інша, потребує гармонії розуму і серця. Ось чому в давні часи практикувати дозволялося лише тому, хто мав, крім медичної, ще й гуманітарну освіту. Лікар повинен бути не лише тонким психологом, а й володіти мистецтвом слова, дуже важливим засобом оздоровлення людини. Адже у будь-якому випадку хворий повинен залишити лікаря з надією. Не випадково серед письменників багато таких, які мали медичну освіту: А. Чехов, М. Булгаков, В. Вересаєв, С. Руданський, Остап Вишня.
Серед наших сучасників – видатний кардіохірург М. А. Амосов, епідеміолог Ю. Щербак, В. Коротич та багато інших.
Степан Руданський народився 7 січня 1834 р. в с Хомутинці на Поділлі (Вінниччина). У 7 років він пішов до Миргородської бурси, де навчався протягом 8 років, а потім продовжив навчання у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Ще навчаючись там, Степан Руданський захопився збиранням українських народних пісень, історичних дум, переказів, приказок і прислів’їв. Із сімнадцяти літ він почав віршувати, і до кінця життя в його творчості завжди панувала невичерпна народна мудрість, яка слугувала поетові джерелом натхнення.
Незважаючи на ранній поетичний хист та успіхи в засвоєнні богослов’я, Руданський потай виношував мрію стати лікарем. Запевнивши батька, що йому необхідно продовжити вивчення богослов’я у Санкт-Петербурзі, юнак 1855 р. їде до російської столиці і вступає до Медико-хірургічної академії, що досягла на ту пору свого особливого розквіту. Тут працювали такі славетні вчені, як М. Пирогов, І. Сєченов, С. Боткін, М. Зінін.
Вважалося за честь бути студентом такого визначного навчального закладу.
Дізнавшись про рішення Руданського стати лікарем, засуджуючи його прагнення писати рідною мовою, батько позбавляє сина і матеріальної, і моральної підтримки. Але це не зупинило юнака. Страшенно бідуючи, він наполегливо продовжує навчання і покладає великі надії на майбутнє.
Та на останніх курсах сталося лихо – Степан захворів на сухоти. І все ж таки, незважаючи на всі перешкоди, С. Руданський успішно закінчує курс навчання в академії, йому пророкували велике майбутнє в медицині, але через хворобу здібний випускник змушений був залишити місто із суворим кліматом. За клопотанням Руданського його направляють на південь, в Ялту.
Молодий лікар самовіддано поринає в роботу. Він поєднує обов’язки міського лікаря, завідуючого лікарнею, карантинного лікаря в порту і лікаря Ялтинського повіту. Згодом він стає відомим фахівцем, про нього йде слава за межами Ялти, і його більше знають як визначного лікаря, аніж літератора.
Про нього пишуть у періодичних виданнях.
Руданський ніколи не розмежовував свої громадські й службові обов’язки. Міську бідноту він лікував безплатно. Ялтинці любили молодого лікаря за веселу вдачу, безкорисливість і доброту.
Про громадський авторитет лікаря свідчило й обрання його 1869 р. почесним мировим суддею ялтинської округи.
Влітку 1872 р. у Криму спалахнула епідемія холери, і Руданський як карантинний лікар і член санітарної комісії міста взявся винищувати джерела інфекції. Під час боротьби він сам захворів на холеру. Загальне ослаблення організму викликало загострення сухот. І З травня 1873 р. на 39 році життя поета не стало. Поховали Руданського на одному з кладовищ Ялти.
Можливо, й забули б із часом ім’я скромного лікаря-гуманіста, якби він не залишив по собі поетичну спадщину. Ось один із його віршів, напевно, в чомусь автобіографічний.
Студент
В славнім місті Петербурзі,
Недалеко від Неви,
Із болота виглядає
Хата бідної вдови.
Стара хата зо вдовою
Разом вік свій віджила,
Почорніла, похилилась
І в болото увійшла.
Увійшли по самі вікна…
В ганку сходи до сіней;
В сінях набік похилились
Двоє скривлених дверей…
І направо старій бабі
Смерть підписує патент,
А наліво без копійки
Б’ється з нуждою студент…
Зима люта. Вітер свище.
Сніг по вікнах брязкотить.
Мороз душу обіймає.
Мороз тіло каменить,
А у хаті на постелі
У сурдуті і плащу
Сидить студент медицини
Другий місяць без борщу.
Якось на зустрічі із студентами та викладачами медінституту Остап Вишня сказав: “Між іншим, я ваш колега”. Павло Михайлович розповів, як він навчався у фельдшерській школі. І прочитав фейлетона “Ох і лікували нас” про пасічанську шептуху Палажку, яка нагадує багатьох знахарок. Товариш Вишні, лікар, підкреслює, що після читання фейлетону все менше людей стало ходити до “чудотворідів-зцілителів”, все більше хворих почали звертатися до лікарні
У військовофельдшерській школі Павло Михайлович Губенко навчався на круглі “дванадцять” (у школі була дванадцятибальна система). Потім працював фельдшером у Київській залізничній лікарні. Товариш по роботі писав, як у березні 1913 р. вони разом з П. Губенком, обидва фельдшери, не дочекавшись хірурга, робили юнаку операцію, адже не можна було гаяти часу: “Павлове обличчя було зосередженим.
Тільки по тому, як здригалися брови, по маленьких краплинах поту, що з’являлися на чолі, та ще по набухлій жилці на скроні, що швидко-швидко пульсувала, можна було помітити, що він дуже хвилювався…
Уперше тоді веселий жартівник, гострий на слово Павло Губенко постав переді мною зовсім іншим: серйозним і вдумливим, цілеспрямованим і наполегливим. Та головною якістю, яку я в ньому відкрив, була його глибока людяність, його справжня велика любов до того, хто страждав”.
У вірші Т. Масенка “Легенда про Остапа Вишню” є такі рядки:
Його спитали в дні колишні:
“Чом зло ти словом не добив?”
– Та я ж назвався цвітом вишні,
Я світ любив, людей любив.
Питала Північ під вітрами,
Де років десять – з таборами:
“Чом не писав ти довгих драм?”
– Було життя, як довга драма.
Але я твердо йшов життям.
За правду – й смерті не боявся,
І не писав тріскучих од.
І все життя з біди сміявся,
Як запорізький мій народ.
Очевидці перебування Остапа Вишні у таборах згадували: “Медичних знань у нього було обмаль”. Та на практиці, в умовах амбулаторії, гострий розум і зірке око великою мірою компенсували брак спеціальних знань. Павло Михайлович безпомилково виділяв справді хворого, що потребував лікування чи перепочинку від роботи.
Постійним його порадником був фельдшерський довідник, з яким не розлучався. У сумнівних ситуаціях радився з лікарями, наполегливо добивався госпіталізації того чи іншого хворого.
Працювало в амбулаторії ще кілька фельдшерів, кваліфікованіших за Павла Михайловича, але люди прагнули потрапити саме до нього. Йому вірили більше. Від нього виходили з усмішкою”.
Лікар завжди повинен пам’ятати, що знання його відносні, їх слід постійно поновлювати. М. Булгаков у “Записках юного врача” (оповідання “Пропавший глаз”) писав: “Ні. Ніколи, навіть засинаючи, не буду з гордістю бормотати про те, що мене нічим не здивуєш. Ні І рік минув, минає і другий рік, і буде він також багатий на сюрпризи, як і перший.
Значить, треба покірно вчитися”.
Поет, прозаїк, публіцист, редактор, лікар за освітою В. Коротич в одному із своїх віршів наполягав:
Повільно обертається земля.
Проносячи мене крізь небосхили.
І місяць розхвильований дрижить,
І сосна нахиляє тремтячу руку…
Я вчуся жить.
Про складний шлях пізнання, коли людина йде “через тернії до зірок”, поет пише у вірші “Олександр Богомолець народжується в Лук’янівській тюрмі”:
Народжується в київській тюрмі
Для відкриттів, досліджень та полемік…
О парадокси часу! Академік
Народжується в київській тюрмі!…
Звертаючись до молодих, поет пише про найважливіші цінності:
Чиста совість і добре здоров’я:
Цілком достатньо,
Коли твоя доля
В путь крізь дні вируша.
Хай вона засвітиться
з таких честі й достатку,
Бо в тобі не болять
Ні тіло, ані душа.
М. Г. Ессен у роки війни працював лікарем Павлоградського концтабору. Він провокував у в’язнів ознаки хвороби, і тоді їх вивозили з табору. Таким чином до партизан переправили понад тисячу чоловік, і майже п’ять тисяч було порятовано від роботи в Німеччині.
Про це написав вірші поет А. Вознесенський.
1986 р. рухові “Лікарі світу за попередження ядерної війни” було присуджено Нобелівську премію миру. Два чинники вплинули на те, що цей рух за п’ять років досяг такого успіху. По-перше, лікар – найгуманніша професія.
Клятвою Гіппократа він покликаний захищати життя на Землі. В усі часи лікар жив заради щастя і здоров’я людей. По-друге, ця організація не політична, а професійна; вона намагається показати, що станеться з людством, якщо виникне ядерна війна.
Нині зруйновані ілюзії про те, що ядерна війна – це звичайна війна, тільки з більшими руйнуваннями, що можна вести обмежену ядерну війну, що в ній можна перемогти.
Той, хто робить добро іншим, довше живе. Так принаймні стверджує вчений Дуглас Лоунсон у своїй книжці “Давати, щоб жити”. Впродовж 10-літніх спостережень він з’ясував, що смертність тих, хто регулярно займався корисно-творчою діяльністю, знизилася на 2,5 року порівняно з тими, у кого соціально-громадську активність було обмежено.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)