У творчій спадщині П. О. Куліша “Чорну раду” справедливо виділяють як найбільш самобутній, оригінальний твір. Одночасно цей роман став першим українським романом. Письменник працював над ним ще у першій половині 40-х років XIX століття, саме тоді, коли формувався молодий український рух, зростала національна самосвідомість українського народу, коли створювалося Кирило-Мефодіївське братство.
Історичною основою твору є події часів після гетьманування Богдана Хмельницького, коли Україна була розділена на Правобережну, що дісталася
Сомко, Іван Золотаренко і запорізький кошовий Іван Брюховецький. Ось саме цю боротьбу за гетьманську булаву і відображає Пантелеймон Куліш у своєму романі.
У творі немає головного героя, навколо якого розвивалися б дії, тут подаються окремі епізоди з життя запорізьких козаків, простих вояків, яких скликали на збори всього козацтва – “чорну раду”, але все ж можна виділити центральні постаті, однією з яких є полковник
Старий Шрам, “по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий козарлюга”. Отримав він ці шрами у боях із Хмельницьким проти ляхів, де ніхто краще його не ставав до бою, за що козаки й прозвали його Шрамом. Найвірніший однодумець Сомка, справжній патріот України, воїн, козак, одночасно піп і полковник, для якого мірилом власних і чужих вчинків є інтереси України, за долю якої він уболіває всім серцем.
Без плачу й жалю прощався він із мертвим тілом сина, що його сім раз наскрізь було пробито кулями, але гірко плакав, що “Вкраїна розідрана надвоє, проте усім байдуже!”. І лише віра в те, що не одного його турбує майбутнє рідного краю, може звеселити його. Таким він виховав і сина. “Орел, а не козак!” – говорить про нього Василь Невольник. А батько, полковник Шрам, почувши таке про сина, роздумує: “Нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розідрали надвоє”.
Для нього син стає тільки ще одним з численних вояків за правду й волю.
Найбільшу цінність має для полковника козацька честь, гідність, а потім уже батьківська любов. Це людина цільна, мужньої і суворої вдачі, але майже зовсім позбавлена душевної теплоти і сердечності. Лише його ліричні роздуми про Київ, який “велика слава не раз осіяла і великі злигодні… з усіх батьків збирались” – щирі, пересипані пестливими словами, лагідністю, ніжністю.
І знову козацьке серце просило битв за рідну землю, знову воно рвалося у бій за Україну, об’єднану, вільну, щасливу. За її майбутнє, за майбутнє українського народу і віддає полковник Шрам своє життя, не врадивши нічого супротив лихої української долі. Хоч же і полягли головами славні козаки, лицарі запорізькі, хоч і вмерли лютою смертю, але не вмерла, не полягла їх слава. І буде їх слава вічна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами.
Полковник Шрам стає уособленням багатьох козацьких Ватажків, які не знали іншого життя, крім війни, та іншої правди, крім України. Це люди, що не знали компромісу й не розуміли його. Навіть тоді, коли козацтво поступово стало гинути, поступово все більш обмежуватись у своїх правах, вони жили ще прагненням колишньої слави, прагнучи віддати за неї життя.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)