У вірші Ф. Прокоповича є цікава інформація про духовний клімат доби бароко. З одного боку, український поет справедливо обурюється тим, що папа “ганьбить безсоромно ім’я Галілееве”: попри те, що видатний астроном не був ані богословом, ані атеїстом (нікого не “намовляв віри у Бога не йнять”), не зазіхав на папський престол (не “хотів він одняти у тебе престол твій”) і взагалі не втручався у справи церкви (“до святих володінь йому діла немає”). Однак, з іншого боку, “ганьблячи ім’я” (учення) Коперника й Галілея, папа
Адже варто було офіційно визнати нескінченність Всесвіту та множинність світів, як влада Риму у світі почала б танути, мов сніг (що згодом і сталося, незважаючи на всі зусилля церкви). Отже, хотів того Галілей чи ні, а об’єктивно він таки сіяв зерна сумніву щодо існування Бога й втручався в справи церкви (“святі володіння”), своєрідно “зазіхаючи” на папський престол!
У тому-то й суть ключового духовно-ідеологічного конфлікту тієї доби, що, як мовилося, віра вступила в гостре й непримиренне протистояння з наукою. Ну як могла освічена людина XVII ст, знаючи про вчення Коперника
І небо раптом у полон взяла.
Яка на небо лізти нам потреба?
Вже ми стягли собі на землю небо
І загнуздали табуни зірок,
Щоб нам корився їх химерний крок.
А як Земля?
До кулі ще подібна?
Ні, встала Тенеріфе скеля срібна
Загрозливо звела величний пік
І Місяцю от-от прохромить бік.
Переклад Д. Иавличка
(2 votes, average: 3.50 out of 5)