АНТОНИЧ БОГДН-ІГОР
(1909-1937)
Народився в с. Новиці Горлицького повіту на Лемківщині (зараз територія Польщі) в родині священика. Навчався у польській гімназії в Сяноці, яку закінчив блискуче, на гуманітарному факультеті Львівського університету. Захоплювався музикою, малюванням. Рано почав складати вірші.
За життя здобув славу одного з найкращих поетів, по смерті був надовго забутий.
Автор збірок поезій “Привітання життя” (1931), “Три перстєні” (1934), “Книга Лева” (1936), “Ротації”, “Зелена Євангелія” і “Велика
Поетичне осмислення гармонійної єдності людини й природи
В поезії Богдана-Ігоря Антонима
У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь.
Написані понад півстоліття тому, поезії Б.-І. Антонича і сьогодні змушують задуматися над філософськими
Так, у збірці віршів “Зелене Євангеліє” чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринами і рослинами рідного краю. Б.-І. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності. У минулому і в сучасному автор бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:
Овес, метелики і присяги коханців.
Весна закрутить хмільно веретена травня.
Лисиці, куни і дівчата вранці
Виходять мити очі в буйнолозих плавнях.
Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б.-І. Антонич проголосив суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в життя поганин”. І не зраджував цьому ніколи. Поет творить власну філософію. її найважливіші поняття – сонце, буяння життя. Б.-І.
Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колообігу всього земного, про її пракорені:
Вернувся я, де вільхи й риби,
Де м’ята, іви, де квітчасті стіни;
І знов цілую чорні скиби,
Припавши перед сонцем на коліна.
Творчість поет ставить на друге місце після матері-землі у вірші “До гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва:
Мов мідь живу, наснажує рослини
Електрика зеленої землі,
Але і ти – рослино горда, що
Співаєш це, не знаючи пощо,
Колись, мов пень, подолана від тлі,
Покотишся землі на груди сині.
Образне сприйняття світу як храму природи і розуміння художніх традицій Б.-І. Антонич поєднав у поезії “Вишні”:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з Євангелії, де світанки,
Де небо сонцем привалило білі села,
Цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
Як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
Цей вірш нагадує відому пейзажну мініатюру Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати… “. Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує своєрідно.
Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як характерні ознаки рідної землі і джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як і квітування вишні, пісні солов’я, як світанки…
Вірші Б.-І. Антонича збагачують духовний світ людини, відбивають багату гаму тонів і фарб довколишнього світу, переконують, що щастя людини – в її гармонійній єдності з природою. Словацький поет Мікулаш Неврлий, який упорядковував збірку Б.-І.
Антонича у Братиславі, так відгукнувся про творчість українського поета: “Його вірші читаються з відкритими очима здивованої дитини, з глибоким внутрішнім хвилюванням”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)