У другій половині XIX століття в російську словесність початок входити нове філософське поняття космічна свідомість. До числа вибраних високоінтелектуальних людей, що нібито володіють такою свідомістю, зараховували Ф. И. Тютчева. Він умів, за свідченням А. Фета, умістити в невеликому обсязі книги стільки краси, глибини, сили, одним словом, поезії!..
Дійсно, у віршах Тютчева в поетичній формі знайшла відбиття глибока філософська думка про стан природи й Всесвіту, про зв’язок людського, земного життя з життям у Космосі. Звідси думка про поезію
Є якась година, у ночі, всесвітнього молчанья,
И в оний година явищ і чудес
Живаючи колісниця мирозданья
Відкрито котиться у святилище небес…
Зате наші сучасники по достоїнству оцінили поезію Тютчева. Томик його віршів побував у космосі. Вражає геніальне передбачення поета, що як би побачив Землю із глибин космосу:
Небесний звід, що горить славою зоряної
Таємниче дивиться із глибини,
И ми пливемо, пилающею безоднею
З усіх боків оточені
У сімдесяті роки поет надається філософським роздумам. Він пережив багатьох
Дні полічені, втрат не перечесть.
Живаючи життя давно вуж позаду.
Передового ні, і я, як є,
На фатальний коштую черги
Прийдешню смерть поет сприймає як неминучість, він підготувався до її приходу, але набагато важче йому від свідомості, що вмирає душу:
Як ні важкий остання година
Та незрозуміла для нас
Знемога смертного страданья,
Але для душі ще страшней
Стежити, як вимирають у ній
Всі кращі воспоминанья…
Поет говорив, що все наше життя це очікування й підготовка до смертної години, а коли він наступає, все-таки валить нас у здивування. Про одному мріяв Тютчев, щоб гідно зустріти своя смертна година
Не знаю я, торкнеться ль благодать
Моєї душі хворобливо-гріховної
Удасться ль їй воскреснути й повстати
ЧиПройде непритомність духовний
Але якби душу могла
Тут, на землі, знайти успокоенье.
Мені благодаттю ти б була
Ти, ти, моє земне провиденье!
Останній вірш Тютчева присвячено його дружині, що залишалася з ним до кінця, що розуміла, як ніхто інший, душу поета. Його любов до Денисьевой була для Эрнестини Федорівни священної. Вона добре розуміє серце й душу поета. Ця жінка змогла зберегти любов і відданість людині, якого боготворили все життя, незважаючи на його тимчасові охолодження:
Вона сиділа на підлозі
И купу листів розбирала,
И, як остиглу золу,
Брала їх у руки й кидала…
ПРО, скільки життів було отут,
Невозвратимо пережитої!
ПРО, скільк сумних хвилин
Любові й радості вбитої!..
Эрнестина Федорівна змогла освітити теплотою й любов’ю останні, самі важкі роки життя поета. Він відповідав їй вдячністю й увагою. Дружина буквально впивалася бесідами з ним, і Федір Іванович, відчувши в ній родинну душу, охоче ділився своїми життєвими враженнями, думками про політичні події й навіть релігійно-філософські ідеї, які виникали в нього у зв’язку із цими подіями
Один з останніх віршів, написане вже зовсім хворим поетом, також присвячене Эрнестине Федорівні. Воно коротке, незавершене, написане на випадок, але скільки вдячності й теплоти висловлює поет своїй вірній подрузі:
Усе відняв у мене Бог, що стратить:
Здоров’я, силу волі, повітря, сон
Одну тебе при мені залишив він,
Щоб я йому ще молитися міг…
Ця жінка взяла на себе добровільне зобов’язання зібрати воєдино й видати багато чого з написаного чоловіком. Вона піклувалася про кращу подачу матеріалу, внутрішнім оформленні видання. Її робота була високо оцінена В. Брюсовим
Психологія це наука про душ, наука про пізнання внутрішнього миру людини. Люди, що займаються психологією, можуть глибоко зрозуміти свого співрозмовника, а часом грати його почуттями, тим самим керуючи його свідомістю. Пригадується Порфирій Петрович із роману Достоєвського Злочин і покарання, що був митецьким психологом і зміг, спритно впливаючи на свідомість Раскольникова, викрити його.
Тютчева теж можна назвати своєрідним психологом, у своїх віршах він зображує душу як реально існуючу матерію, він живе думками оней.
ЧиЛедве не в кожному вірші Ф. И. Тютчева ми зустрічаємо тему душі, незважаючи на те що часто психологізм схований під завісою таємничості. Ця тема дуже хвилювала поета. А тепер розглянемо психологізм лірики Тютчева на конкретні прикладах
Найбільше часто мотив душі в Тютчева асоціюється зі станом природи. Недарма ми, вивчаючи поему Гоголя Мертві душі, говорили про те, що сад це метафора душі. У Тютчева природа бере на себе цю функцію.
Стан природи стан поета. Як приклад ми можемо взяти вірш Тіні сизі змішали…:
…Життя, движенье розв’язалися
У сутінок хиткий, у далекий гул…
Метелика поле незримий
Чутний у повітрі нічному…
У цьому уривку згадується мотив польоту, мотив метелика, а метелик це душу, тому ми можемо говорити про політ душі. У цьому уривку з погляду евфонії переважає звук в, що створює настрій туги
…Сутінок тихий, сутінок сонний,
Лийся в глиб моєї душі,
Тихий, темний, запашний,
Усе залий і утиши…
Ця строфа, у порівнянні з вищенаведеними рядками, більше спокійна, усе стає на свої місця, сутінок поглинається. Душу все втихомирює, рятує мир. Тут переважають такі звуки, як т, і, в, що створює відчуття гніву, заздрості й у той же час ніжність, пещення
Тютчев, як і будь-яка творча людина, був неврівноваженим. Це стан поета наклало свій відбиток на його творчість, особливо на психологічні вірші.’ Наприклад, вірш Ще землі сумний вид…:
Душу, душу, спала й ти…
Але що ж раптом тебе хвилює,
Твій сон пестить і цілує
И золотить твої мрії..
У цьому прикладі душу зображується дуже неспокійної, можна припустити, що в той момент, коли поет писав цей вірш, душу його не була на місці, щось неї хвилювало, тривожило. Людську душу завжди що-небудь тривожить, вона не може перебувати в спокої. Людина увесь час придумує собі які-небудь турботи, у його голові завжди формулюються які-небудь дивні думки. Душу людини завжди терзається й при житті її носія, і після смерті
Мотив душі, психологізм найбільше часто зустрічаються у віршах про пори року. Самим сумним часом є осінь. Осінь це не тільки пора року, але й етап у житті людини, це сама сумовита пора. От вірш Осінній вечір, де можна побачити мотив душі:
Збиток, изнеможенье й на всім
Та лагідна посмішка увяданья,
Що в істоті розумному ми кличемо
Божественною соромливістю страданья.
Тут немає конкретного згадування про душ і навіть немає слова душу, але її присутність ми бачимо в лагідній посмішці увяданья. У цьому уривку душу теж страждає. Страждання, біль, туга завжди є причиною, по якій люди душі роняють сльози. Самими гіркими й болісними слізьми є сльози горя:
…Сльози людські, про, сльози людські,
Ллєтеся ви ранньою й пізньою порою…
Ллєтеся безвісні, ллєтеся незримі,
Невичерпні, незлічимі,
Ллєтеся, як ллються струмені дощові
В осінь глуху порию нічний
У цьому вірші Ф. И. Тютчева сльози людські ллються через мучення, роздирань в осінь глуху пору тужливу, пору, коли терзаються душі. З погляду поетичної техніки в цьому вірші ми зустрічаємо такі прийоми, як анафора:
Ллєтеся…
Ллєтеся…
Ллєтеся…
Це нам указує на болісні страждання, тут сльози не просто краплі з очей, а сльози, як струменя дощові. Цей вірш оточений сумом, прикрістю, бути може, це і є типовий стан Ф. И. Тютчева. Хоча душу така ж нещасна, як і ми люди, але все-таки душа безжалісна стосовно нас. Наприклад, вірш Вона сиділа на підлозі…:
Брала знайомі аркуші
И чудно так на них дивилася,
Як душі дивляться з висоти
На ними кинуте тіло…
Людина не вмирає, це просто душу залишає його тіло. Життя людини приречене на смерть. Він не може жити вічно, а душу, що покинула тіло, продовжує існувати.
У цьому уривку можна припустити, що душу сміється над кинутим тілом. Ці рядки містять у собі великий простір, гнів, заздрість, сум, острах
Завершити наша подорож по ліриці Ф. И. Тютчева хотілося б віршем Бачення. У цьому вірші душу з’являється перед нами як частина хаосу. Виникає питання: Чому душу ставиться до хаосу. У хаосі все неопределенно, як писав Лаврецкий: Хаос, по Тютчеву, безформні й безособові, темні, сліпі, неорганізовані й хитка, як біблійні води, що кипить, бурхлива основа Миру. У душі теж все сумбурно, незрозуміло.
У душі людини завжди присутній сум’яття, непонятость. Тому душу, як хаос щось безформне й безладне
Тоді густіє ніч, як хаос на водах,
Безпам’ятство, як Атлас, давить сушу;
Лише Музи незайману душу
У пророчі тривожать боги снах!
У цьому вірші Бачення душа зображена як щось недоторкане, незаймане, як дитина, що робить перші кроки. Цей уривок наповнений ніжністю, пещенням і в той же час пишнотою, великим простором
Таким чином, розглянувши деякі приклади психологічної лірики Ф. И. Тютчева, ми можемо зробити висновок, що мотив душі виражається через природу, її стан, через мотив пір року й стан самої людини, через мотив подвійного буття, а також через політ, поле душі. Лаврецкий писав про Тютчева: Особисте, як тендітне, як зовсім нереальне, у порівнянні з вічною матерією, щось протилежне їй, неминущої й всемогутньої. Тобто протиставляється особисте, тендітне Ф. И. Тютчева хаосу, якого поет боїться
(1 votes, average: 5.00 out of 5)