Коли молодий Наполеон Бонапарт вибіг на Аркольском міст, за ним шплі солдати, тільки на мить завагався. При Аустерліці справа була в хвилинному коливанні – результат бою був вирішений наперед Може бути, князь Андрій навіть і розумів це, кидаючись вперед з прапором зі руках. Адже він ще вчора думав, що цей день принесе йому загибель. Але вчинити інакше: єдиний спосіб позбутися від сорому, від свого особистого ганьби був для нього в тому, щоб залишитися чесним і мужнім, коли всі біжать. Кутузов зрозумів це.
Це – війна, як її бачить Толстой,
А на правому фланзі Багратіон робить тим часом те, що не вдалося зробити Кутузову поблизу царя, – відтягує час, щоб зберегти свій загін. Він посилає Ростова знайти Кутузова (а Микола мріє – царя) і запитати, чи пора вступати в бій правому флангу. Багратіон сподівався, що посланий повернеться не раніше вечора…
До
Назустріч йому скачуть кавалеристи – в атаку на французів, і Борис Друбецкой зустрічається йому, щасливо жвавий участю в атаці… І Берг зупиняє Ростова фантастично безглуздим розповіддю про те, як він, поранений у праву руку, взяв шпагу в ліву: “У нашій породі фон Берген, граф, всі були лицарі… “. “Ростов задумався і поїхав саме з того пенька, де йому говорили, що вб’ють”. Йому шкода себе – як було шкода матері, згадує її останній лист і жаліє себе за неї… Але все це – інакше, не так, як було при Шенграбені, тому що він навчився, чуючи свій страх, не слухатися його.
Він все їде вперед, “вже не сподіваючись знайти кого-небудь, але для того тільки, щоб перед самим собою очистити свою совість”, і раптово бачить свого обожнюваного імператора – одного, серед порожнього поля, і не наважується під’їхати, звернутися, допомогти, показати свою відданість. Та й справді, про що тепер питати, коли день йде до вечора, армія розбита, і лише загін Багратіона збережений завдяки розумній хитрощі його командувача.
“Князь Андрій зрозумів, що це було сказано про нього і що говорить це Наполеон… Він знав, що це був Наполеон – його герой, але в цю хвилину Наполеон здавався йому настільки маленьким, нікчемним людиною в порівнянні з тим, що відбувалося між його душею і цим високим нескінченним небом з біжать по ньому хмарами… “
Що ж зрозумів князь Андрій на полі Аустерліца? Ні, він не прийшов до Бога, як мріяла сестра, княжна Марія, надягаючи на нього образок, відібраний, а тепер, після розмови з Наполеоном, повернутий французькими солдатами. Віра княжни Марії здається князю Андрію занадто ясною і простий, все насправді складніше. Та одне він зрозумів під високим і добрим небом: колишні прагнення до слави, до любові людської марні і тому незначні. Щось інше повинен людина шукати в житті, але що?
Життя тим часом, справжнє життя людей з своїми суттєвими інтересами здоров’я, хвороби, праці, відпочинку, з своїми інтересами думки, науки, поезії, музики, любові, дружби, ненависті, пристрастей йшла, як і завжди, незалежно а поза політичною близькості або ворожнечі з Наполеоном Бонапарта і поза всіх можливих перетворень “.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)