Хоча Радищев писав вірші, поеми, а також склав філософський трактат “Про людину, його смертності й безсмерті”, у пам’яті нащадків він залишився всього лише автором “Подорожі з Петербурга в Москву”. Цей Твір одержало досить невтішну характеристику в А. С. Пушкіна, що написав, що воно “причина його нещастя й слави, є дуже посередній добуток, не говорячи навіть про варварський склад”.
У Пушкіна, що по праву вважається творцем російської літературної мови, були досить вагомі підстави для настільки суворого вироку.
ЧиМожна
Летить, мій друг, крилате століття,
У бездонну вічність усе валиться.
Уж день цей, година й мить протекла,
И
Врода й молодість зів’янули,
Покрилися білизною власы,
Де нині сладостны годинники,
Що дух і тіло чарували зазавжди?
Такий усьому на світі доля:
Не вічно на кущу приваблює
Мастиста рожева квітка,
И сонце вдень лише просяє, але не в ніч.
Благання дарма ми зводимо:
Так принадність юного доброго років
Калечна старість не желет!
Ніде від їдкої не йдемо смерті ладь…
Якщо повернутися до “Подорожі з Петербурга в Москву”, те волаючі недоліки книги дійсно впадають в око. Повість являє собою збори розрізнених фрагментів, зв’язаних між собою лише назвами міст і сіл, повз які треба мандрівник. Міркування про кричущу несправедливість поміщиків, які не вважають своїх селян за людей, перемежовуються досить сумнівними міркуваннями із приводу деяких правил особистої гігієни.
Такі – по вираженню Достоєвського – “обривки й кінчики думок” сусідять із вільними перекладами із французьких просвітителів. Крім того, Радищев включив у повість свою оду “Вільність” і “Слово про Ломоносова”…
Радищев, бажаючи залучити публіку до свого твору, взяв за зразок модну в той час повість Лоренса Стерна “Сентиментальна подорож по Франції й Італії”, оригінальність якого полягає в тому, що Стерн добірно й дотепно дурив простодушного читача, розважаючи його дріб’язковими міркуваннями пр різнорідні й ніщо не зв’язаних між собою предметах. Вражає й торкає наївність Радищева, що хотів сховати за модною й привабливої – на його думку – формою всім відомі ідеї французьких просвітителів про рівність, виразивши їхнім пишномовним стилем: “Возопил я, нарешті, сице: людина народилася в мир дорівнює з усім іншим”. На жаль, повість Радищева вийшла у світло в 1790 році, після Великої французької революції, і потрапила, що називається, під гарячу руку імператриці.
Ознайомившись із нею, вона чомусь вирішила, що “автор цієї книги наповнений і заражений французькими оманами, усіляко шукає применшити повагу до влади”. Вона й поклала початок міфу про Радищева, сказавши про нього: “бунтівник гірше Пугачова”.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)