Доля селян у зображенні А. Н. Радищева (По добутку “Подорожі з Петербурга в Москву”)

1. Значення роману в рамках російської літератури. 2. Стиль роману й основний зміст добутку. 3. Селянські долі в тексті роману.

4. Бєлінський про “Подорож…

“. Радищев – рабства ворог. А. С. Пушкін Роман “Подорож з Петербурга в Москву” за рахунок піднятих у ньому питань, складності й оригінальності стилю, а також революційно нового типу виведених образів і персонажів привернув увагу не тільки своїх сучасників, але й цікавий дослідникам творчості А. Н. Радищева.

От що пише про цьому відомий критик XIX століття В. Г. Бєлінський:

“”Подорож…” Радищева залучило до себе увага дослідників переважно з боку свого ідеологічного змісту. Ставилися питання про співвідношення поглядів Радищева із просвітньою філософією XVIII в., із суспільним настроєм Заходу й Росії й, нарешті, з укладом особистої психіки самого Радищева, з умовами його внутрішнього росту, виховання, утворення та ін.

“. Жанр подорожі, обраний автором і характерний для сентименталізму, є універсальним. Він дозволяє вводити в текст добутку й органічно зв’язувати між собою абсолютно різний літературний матеріал – хвалебні слова й іронічні висловлення, елегії й

оди, сни й бачення, листи й записки.

Автор, він же головний герой добутку, вертається до подій давно минулого років і при цьому ж описує своє подання про майбутнє. Його розуму властиві міркування про культуру й політика, філософії й соціальному пристрої миру. Таким чином, “Подорож…

” увібрало в себе публіцистичні, наукові й художні початки, що й стало основою його художньої своєрідності. Головні герої добутку – сам мандрівник і російський народ. У тексті описані практично всі, існуючі в цей час стану, починаючи із селянського й закінчуючи особами, що керують державою.

Картина, зображувана мандрівником, неприваблива до крайності – фактично він живописует крах російської держави й суспільства. Розбещення, раніше навіть немислиме, моральна низькість і бруд характерні тепер для всіх шарів суспільства. Але гірше всього доводиться селянам, як самим соціально незахищеним людям: “селянин у законі мертвий”.

Дійсно, сваволя поміщиків переходить всі моральні рамки, а простим людям доводиться його безмовно терпіти. Розлучаються сім’ї – матері й діти, брати й сестри. Доля закоханих також у панських руках – накаже пан видати дівку заміж за коханого – радуйся, це вища милість.

Однак рідко таке буває, і плачуть дівки на весіллях, засмучуються кинуті гори-наречені.

Навіть у питаннях віри поміщик по-своєму наказує своїм безсловесним підлеглим. У главі “Любани” автор зустрічає селянина, що займається оранкою в неділю – святий день відпочинку для православних: – Ти, звичайно, розкольник, що ореш по неділях? – Ні, пан, я прямим хрестом хрещуся, – сказав він…

– у тижні-те, пан, шість днів, а ми шість разів у тиждень ходимо на панщину… – Як же ти встигаєш діставати хліба, коли тільки свято маєш вільним? – Не одні свята, і ніч наша. Не лінуйся наш брат, то з голоду не вмре. Після цієї розмови мандрівник грізно попереджає кріпосників: – Страшися, поміщик жорстокосердий, на чолі кожного із твоїх селян бачу твій осуд.

Але все-таки автор перебуває в переконанні, що кріпосне право, що розбещує, діюче й на мужика, і на пана, не в силах, однак, убити духовні й моральні сили російського народу. Так, селянська дівчина Анюта, що зустрічається читачами й оповідачем на станції Едрово, при всьому своєму рабському положенні залишається незалежної, гордої, виконаної щиросердечної краси. Своїм внутрішнім світлом захоплює кріпосний інтелігент, що попереджає грізного поміщика: “… не доведи до відчаю душі…

Страшися!” (глава “Городня”). Немає смиренності й покірності в орачі на станції Любани, що не опускається до жалості до себе й скарг на життя, а відкрито й справедливо засуджує поміщика.

Не випадково завершує галерею сильних і прекрасних селянських образів оповідання про М. В. Ломоносова, теперішнього сина свого народу, чиє життя являє живий приклад незломленого потенціалу, що автор бачить у народі російському. Бачить мандрівник, а разом з ним і автор, що дрімає народну силу, готову пробудитися в будь-який момент для рішучих дій. Можливі для історії країни події описуються в главі “Зайцево”, де доведені до розпачу кріпаки жорстоко розправляються зі своїми колишніми хазяями.

У главі “Хотилов” автор прямо говорить про особисту участь Омеляна Пугачова в повстанні десятків тисяч селян.

А в главі “Городня” читач може почути прямий заклик мандрівника до справедливої й невідворотної народної відплати. Радищев був свято впевнений у єдиному виході з важкої ситуації, що зложилася в країні. Для нього було ясно, що “волі можна чекати тільки від самої ваги поневолення”.

Тільки революція, участь у якій приймає весь народ, зможе врятувати майбутнє Росії.

Публицистичность і художність, введення образа мандрівника, злитого з авторським початком, напружений емоційність зближають роман із традиціями сентименталізму. Однак глибина проникнення в духовний мир героїв, тонкий психологічний портрет і вірність передачі подробиць привносять у текст багато чого від ще нерозвиненого реалізму. Бєлінський писав про нього: “Що стосується сентименталізму, те ця сторона торкнулася його найменше.

Елементи сентименталізму були близькі Радищеву лише в тих реалістичних умовах, які частково сентименталізм у собі містив.

Індивідуально специфічні якості сентименталізму (насолода почуттям, аналіз емоційних станів, оптимістичне розчулення, прагнення до “приємності” у складі) Радищеву були далекі. Ці сторони перебували б у суперечності з основним пафосом його суспільного заклику”. Але заколотне, революційних і популярне в певних колах добуток злякав самодержавну громадськість: “У Росії з’явився бунтівник – гірше Пугачова”.

Почався наслідок, по закінченні якого автор революційного добутку був відправлений Всибирь.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)


Доля селян у зображенні А. Н. Радищева (По добутку “Подорожі з Петербурга в Москву”)