(нар. 1937)
ПІНЧОН, Томас (Pynchon, Thomas – нар. 8.05.1937, Глен-Ков, шт. Нью-Йорк) – американський прозаїк.
Пінчон – син дрібного службовця, але корінням рід сягав часів першопоселенців – один із його предків був прототипом готорнівського судді Пінчона (“Будинок на сім фронтонів”). Здобув технічну освіту в Корнуелльському університеті, який закінчив у 1958 р.; два роки прослужив в американському флоті, потім деякий час працював у фірмі “Боїнг”. Вивчаючи фізику в Корнуелльському університеті, водночас відвідував семінари В. Набокова.
Отже,
Пінчон став відомим після опублікування невеличкого оповідання “Ентропія” (1960). Ентропія – термін точних наук, він вживається у термодинаміці, кібернетиці, теорії інформатики. Академік М. Мойсеев дає йому таке філософське тлумачення: “Це один із найфундаментальніших і глибоких законів фізики. Він не має сенсу для окремих часток, окремих молекул.
Він виявляється лише
У мікросвіті він не має сенсу. Другий закон термодинаміки не виводиться із законів Ньютона та інших фундаментальних законів фізики. Це типовий наслідок “компонування”, виникнення нових системних якостей навколишнього світу”.
Така назва новели Пінчона – ніби камертон усієї його творчості, сприймається як своєрідне іронічне дослідження сучасної суспільної макроструктури.
Лютий 1957 p., Вашингтон – час і місце дії “Ентропії” – чітко визначено. В “Ентропії”, як у вертепі, дія відбувається симультанно на двох поверхах новелістичної сцени. Як і належить за традицією, “внизу” ставиться “низька комедія”: йде сорокова година вечірки у Мітбола Маллігана, котрий готується змінити помешкання.
У нього зібралися музиканти, студенти, інтелектуали, компанія поповнюється сусідою-приятелем програмістом Сеулом, а ще матросами, які вважають, що прийшли у бордель… Типова “party” більш нагадує божевільню.
Над усім цим розгулом інтелектуал Каллісто сім років вибудовував оранжерею, старанно оберігаючи подих свій і своєї дівчини Обад, напівфранцуженки-напіванамітки, котра з ним живе, від зовнішнього хаосу. Але в цьому замкненому витонченому просторі не вистачає повітря. Гине пташеня, яким так опікується Каллісто, а Обад, дитя природи і гармонії, розбиває шибку вікна…
Вулиця, хаос вриваються у штучну атмосферу оранжереї. Тільки ж і надворі змінюється погода, а температура залишається сталою. Отже, ентропія насувається як неминучість. Фінал підсумовує заявлене епіграфом з “Тропіка Рака” Г. Міллера: “Щойно Борис ознайомив мене зі своїм прогнозом.
Він завбачує погоду. Погода не поліпшиться, сказав Борис. Побільшає стихійних лих, смертей, додасться розпачу. Ніщо і ніде не вказує бодай на якісь зміни… Зостається іти в ногу, разом, рівним кроком до в’язниці смерті.
Погода не зміниться”.
Інтенційоване задумом juxtaposition (протиставлення “верху” і “низу”) дискурсом зведено дотрагіфарсу, що є домінуючою тональністю і “чорного гумору”, і постмодернізму.
На нижньому поверсі спілкуються інтелектуали, але все зумисно занижено, шаржовано: шампанським запивають бензадріл, до грудей притискають сулію з випивкою навіть уві сні, п’яні дівчата засинають просто у ванні, а хазяїн мріє заховатися від гостей у туалеті. Над ними все підкреслено одухотворене, вишукане, навіть езотеричне.
На землі все перебуває у русі та дії: йде дощ, йшов сніг; гості з’являються звідусіль (навіть залазять у вікно по трубі), переміщаються, п’ють, грають, б’ються… Але все це – лише імітація: псевдовесна, псевдорух, псевдоінтелектуали, псевдореволюціонери, псевдодисиденти, псевдоспілкування. Музиканти або слухають класичну музику в записах, або “розігрують” п’єси без інструментів. Волохатий сусіда Соул, що нагадує пророка Саула, за функцією наближується до апостола Павла. Глибоко травмований тим, що від нього пішла дружина, він шукає причин свого цілковитого непорозуміння з жінкою, користуючись мовою інформатики.
Саме за законами цієї науки людське спілкування виявляється неможливим, бо ти кажеш дівчині “Я кохаю тебе”. З двома третинами фрази жодних проблем (це – замкнений ланцюг: лише ти і вона), але посередині стоїть це підступне “кохаю” з п’яти літер. Воно якраз і може все зіпсувати. Неоднозначність.
Надмірність. Я б навіть сказав, невідповідність. Вода. По глум.
Він глушить твої сигнали і призводить до неполадок у мережі. Спілкування, що стрімко рухається до ентропії.
Це іронічна, а водночас і концептуальна позиція. Каллісто (майже Каліпсо, муза історії) в штучно створеній оранжереї, над якою він працював сім років (просто як Бог, котрий творив світ шість днів і милувався ним упродовж сьомого), у повній ізоляції від хворого світу, в якому встановилася незмінна температура, що й свідчить про його неухильне наближення до ентропії, перебирає в пам’яті основні віхи новітньої історії, культури. Як символ життя, яке він зобов’язався зберегти, Каллісто вигріває пташеня.
Але знову перемагає іронія: заблукавши у своєму минулому, він і не помітив, коли зупинилося пташине серце…
Коло замикається. Перша фраза новели повідомляє, що вечірка у Мітболла Маллігана триває вже сорок годин – за християнською вірою саме на сороковий день душа померлого відлітає з землі. Таким чином, смерть пташки (важко навіть перелічити всі значення та іпостасі, в яких птахи функціонують у міфології, можна тільки з певністю стверджувати, що всі вони символізують високість, духовність, потяг до неба), ніби слугує доказом тези, заявленої у назві, епіграфом, зачином, доведеної текстом та інтертекстом новели та резюмованої фіналом, – тези про невідворотне прямування сучасного суперіндустріального суспільства до бездуховності.
Культурі у цій новелі належить вагома, якщо не провідна роль. Вона виступає чи не більш вірогідною реальністю, ніж сама дійсність. Культурні явища визначають віхи історії, соціальної та екзистенціальної; їхнє найширше вживання не просто розширює текст, а переводить його вже в площину інтертексту.
Чого варте ім’я господаря квартири – Мітболл Малліган. Адже у Дж. Джойса в “Уліссі” вже в першому розділі з’являється Бик Малліган, чий “родовід” походить від міфічних могутніх биків Геліоса.
1 от у середині XX ст. це могутнє плем’я вироджується у “meatball”, фрикадельку.
На “вищому” поверсі, крім Каллісто, ніби на противагу йому, діє ще один персонаж – мовчазна і поетична дівчина екзотичного походження Обад. І настійливо повторюється у тексті подібність її довгої шиї до дуги… Ставши лейтмотивним, порівняння веде до творчості Д. Г. Лоуренса, до його потрактування веселки як такої, що з’єднує небо і землю. 1 тоді виявляється глибше підгрунтя самого існування і світовідчуття: Обад поруч, але не разом, а паралельно з Каллісто.
Вони не може перетнутися з лінією сучасної цивілізаційної історії, усе закінчується відкритим (щоправда, безрезультатним) бунтом проти неї.
Ця новела Пінчона може вважатися своєрідним постмодерністським каноном (хоча фразеологема ця здається парадоксальною, оскільки постмодернізм не визнає канону як такого, приймаючи лише полісемантику): вичерпаність і абсурдність основних постулатів постіндустріальної цивілізації, отже, сумніви в їхній життєтворчій потенції; іронія як домінуючий прийом; використання культурної реальності нарівні з соціальною, побутовою тощо; широке впровадження пародії; імплікація наукових підходів (і то – іронічна); поєднання високого мистецтва з поп-культурою, кітчем; трагіфарс як основна тональність тощо. Тим-то дослідники і вважають Пінчона постмодерністом.
Після “Ентропії” W, написав романи. Три з них – “V” (1963), “Продається лот 49” (“The Crying of Lot 49”, 1966), “Веселка земного тяжіння” (“Gravity Rainbow”, 1973) були високо оцінені американською критикою. У наступному, написаному після тривалої перерви, романі “Вайнленд” (“Vineland”, 1990) автор намагається відновити бурхливі шістдесяті з дистанції часу.
Останній – “Мейсон і Діксон” (“Mason Si Dixon”, 1997) інтерпретується як традиційний.
Назва першого роману – “V” – неоднозначна. Це і сексуальний символ, і символ Венери, а також ініціал жінки, котра, вірогідно, була матір’ю одного з головних героїв – інтелектуала Стенсіла. Адже з паперів, що залишилися після смерті його батька, відомо, що їхні життєві шляхи неодноразово перехрещувалися.
Тож герой відправляється на фантастичні пошуки її слідів, які й відбуваються у різних часових прошарках, у різних сторонах світу і в різних історичних ракурсах. Урешті-решт вдається “реконструювати” образ V з різних жіночих персонажів, один з яких, вмираючи, розпадається… на механічні частини.
Паралельно існує інша лінія, лінія простака Бені Профейна, чиє життя минає в Америці середини XX ст. І якщо перша лінія побудована як мозаїка з пікаресок, через яку показано псевдогероїзм і трагізм людської історії, то друга характеризується точністю реалій, що поєднується з гротеском і фантазією, вона відтворює Америку близькою до її змалювання бітниками, зокрема Дж. Керуаком.
Провідний мотив роману – пошуки особистістю своєї ідентичності. Адже на пошуки V Стенсіла штовхає палке бажання віднайти власне коріння, свій генетичний код. Мотив визначення стрижня людської особистості звучить у багатьох трагікомічних сценах роману, пов’язаних, зазвичай, із Бені Профейном. Це, скажімо, його дружба з Роботами або епізод, коли приятелька Бена звертається до хірурга з проханням змінити форму її носа… Власне, пошукам сутності особистості відведено об’ємний простір, у якому передається американське mid-century.
Але час від часу на поверхню проступає інший пласт реальності – трагічні минулі часи депресії, долі убогих, безробітних, злиденних. Слід зазначити, що тональність оповіді в цих епізодах значно м’якша, делікатніша, більш гуманна.
У романі “Продається лот 49” дія також відбувається в Америці середини XX ст., і реальні прикмети часу описано детально: індустріалізація, омасовлення, наркоманія… Едіпа Маас – героїня цього роману – після смерті свого колишнього коханця має стати розпорядником його спадщини, а отже, змушена вивчити його майнові справи. Зовсім несподівано для себе вона виявляє, що небіжчик володів якоюсь незвичайною поштовою організацією, коріння якої проростає з європейського середньовічного грунту.
Перебазувавшись у сучасну Америку, вона перетворилась на неофіційну службу психологічної допомоги. Отже, оповідь, у якій гротесково, фрагментарно, мозаїчно відтворюється картина Америки середини XX ст., поєднується з аксесуарами роману таємниць і жахів. Із хаосу, із нагромадження жахливих і загадкових подій вибудовується образ Америки поодиноких, потерпаючих від самотності людей, де психоаналітик так само необхідний, як і дантист, де лише параноїки здатні до спілкування, де служба рятування від самогубства вкрай необхідна. У порівнянні з такою реальністю готичні жахи, що насичують шекспірівську п’єсу, яку дивиться Едіпа на сцені театру, видаються дещо шаржованими дитячими пригодами.
Автор проводить свою інфантильну героїню (жіночий варіант “невинного Адама”) в пошуках засобів комунікації через сторіччя, через усю історію європейської цивілізації і виявляє єдиний можливий вид комунікації – параною.
Параноя – душевна хвороба. Нею Пінчон “обдаровує” своїх героїв, яких не задовольняє конформістське існування. Тільки душевно хворі люди зберігають здатність до спілкування, людська комунікабельність у сучасному світі невідворотно тяжіє до ентропії.
Третій роман Пінчона “Веселка земного тяжіння” (або “Райдуга гравітації”) обіймає великий період реальної світової історії. Це часи американської Великої депресії (ретроспективно), становлення фашизму в Німеччині, Друга світова війна і повоєнна Німеччина… Оглядач “Нью-Йоркера” так характеризував цей роман на момент його виходу в світ: “Мальовничий пригодницький апокаліптичний роман абсурду, який створює складну алегоричну ситуацію, щоби передати ускладненість сучасного життя.
Його тема – це, власне, короткий термін занепаду Заходу – від осені 1944 р. до осені 1945 р. Але фактично він описує все наше століття, починаючи від причин Першої світової війни і закінчуючи фінальною катастрофою, яка загрожує нам сьогодні. Крім того, роман передає сучасну тенденцію, за якої людина скоряється витворам власного розуму і самовихваляючим приписам машин. Роман також змальовує параною такого підкорення, втлумачену людям, коли їхня манія переслідування вже переростає у реальність і, ніби насміхаючись, знищує їх”. І далі коментує роман: “Автор намагається приховати інтелектуальну зверхність задовгою низкою блискучих інтернаціональних сцен, які не навчають, а швидше розважають читача.
Різні види клоунства сучасної людини – на війні, в сексі, в ускладненій заплутаній комунікації – це зовнішній сюжет роману, за яким прихований похмурий смисл, проте навіть цього блюзнірства досить, щоби зробити книгу цікавою”.
Складна книга має й інші рівні зображення. Здається, ніхто з американських письменників не зображував Другу світову війну як боротьбу за перерозподіл сфер економічного впливу. “Не забувайте, – каже одна з героїнь, – що справжня війна – це купівля і продаж”. Першої повоєнної осені полковник-бізнесмен зізнається: “Німецько-японська історія була лише однією сюрреалістичною версією справжньої війни”. Він же говорить і про те, що війна, яка ведеться за профіт, ніколи не закінчується – змінюються лише форми її ведення, а мільйони людських жертв – це тільки засіб наживи.
Отже, багато реалій доби зображено точно і переконливо, але густе й ускладнене пародіювання, тотальна іронія авторської позиції, травестування призводять до того, що абсолютно все піддається сумніву й осміюванню: люди, події, історія, соціальні системи.
Провідна сюжетна нитка тримається на… павловській теорії умовних рефлексів. Герой “Веселки земного тяжіння” Слотроп з дитинства став піддослідним хіміків і психіатрів (під час депресії доведені до відчаю батьки змушені були продати вченим дозвіл на формування сексуальних інстинктів хлопця залежно від траєкторій руху ракет “Фау-11”). Таким чином, вже сама науково-фантастична першооснова роману прокреслює тему надзвичайної ваги: характер взаємин особистості та системи, при якому індивідуум виявляється органічно залежним від волі інших, стає просто-таки вписаним, вмонтованим у технічний комплекс. Автор проводить героя крізь величезну кількість різноманітних пригод, авантюр, акцій, участю в яких Слотроп намагається звільнитися, вийти за межі запрограмованої ролі. Він активно пересувається в просторі (дія відбувається у Штатах, Англії, Франції, Німеччині, радянському Казахстані, під водою і над землею), намагається змінити не лише документи, а й ім’я, образ, ховаючись під маскою свині. (Свиня – постійний пінчонівський образ міщанства).
Усі зусилля виявляються марними. Письменник проводить протагоніста через концентраційні табори, лабораторії хіміків, нарешті вміщує в Зону. Зона – то місце особливе. Перш за все тому, що тут виготовляють ті самі “Фау-11”, до яких прив’язаний Слотроп, тобто виробляють смерть. Вона й зображується як самий центр, сутність фашистської Німеччини: адже її розташовано на стародавніх німецьких землях; навіть схема розташування печер, де побудовано заводи, за своїм малюнком на плані відповідає символам і обслуговують Зону представники африканського племені, що проживало в німецьких колоніях. І тут включається ще одна тема, суттєва для Пінчона, яку свого часу активно експлуатували фашисти.
Це тема цивілізації і варварства. Якщо фашисти прославляли вітальність германської раси, яка ще не втратила життєвого потенціалу (не зманіжена цивілізацією), то Пінчон, травестуючи ці постулати, зображує колонії як місце, де “біла людина”, знявши машкару “цивілізаційності”, стає нарешті сама собою – тим дикуном, яким її зробила природа, на відміну від очікуваної Ф. Ніцше “надлюдини”. У такій своїй іпостасі нецивілізована людина здатна тільки сіяти смерть (“Фау-11”).
Провівши Слотропа крізь Армію, Зону, письменник дає йому змогу потрапити в коло безпосередніх винуватців війни – промислових магнатів. Остання частина книги називається “Сила, яка протидіє”. “Їм” – світу організованого бізнесу – Пінчон протиставляє “нас” – індивідуумів, котрі захищають себе. Але марно.
У кінці роману загинув не тільки Слотроп. Вибух ракети, яка потрапляє в кінотеатр у Лос-Анджелесі, де “прив’язаний” до неї герой дивиться фільм, означає катастрофу масштабнішу, символізує загибель усієї цивілізації, зникнення світу, який дійшов своєї межі, – ентропію.
Безумовно, у такому потрактуванні є певна однозначність, визначеність, яка не характерна ані для авторського почерку П., ані для постмодернізму як такого. Хоча б тому, що й сама особистість зображується плинною, позбавленою стрижня, протеїстичною, органічно прив’язаною до системи. Проте безсумнівною прикметою лишається рух до загибелі, виродження такого “систематизованого” суспільства, в якому де-індивідуалізація знімає, знищує саме джерело РУХУ – “різницю температур” – рух до ентропії.
Під ентропією Пінчон має на увазі неминучість загибелі західної цивілізації, якщо вона (будучи цілковито залежною від технократії, засобів масової інформації, бюрократії, підкорившись інтересам бізнесу і зробивши своїм кумиром споживацтво) прямує до виродження особистості, стала антигуманною, атому, на думку Пінчона, приречена на загибель разом з усім людством. Саме це віщує апокаліптичний фінал “Веселки земного тяжіння”, коли до Лос-Анджелеса неухильно наближається балістична ракета.
Романи Пінчона надзвичайно складні і за задумом, і за сюжетом, і за композицією. Вони перенасичені технічною інформацією, сповнені філософськими роздумами, літературними ремінісценціями та історичними алюзіями, густо забарвлені іронією. Оповідь у Пінчона фрагментарна, у нього все примхливе та нестійке, персонажі вільно переміщуються у часі та просторі, не завжди навіть можна встановити окремі асоціативні зв’язки між протагоністами і сюжетними лініями, особистість зображується плинною, позбавленою стрижня.
Т. Денисова
(2 votes, average: 3.50 out of 5)