Не можу не погодитися (як і більшість людей) з думкою, висловленою Бернардом Шоу, про те, що вміння людини виносити самотність і отримувати від цього задоволення є великим даром, який у цьому світі не кожен здатний мати. Тож далі спробую довести, що погляд на людську здатність насолоджуватися самотою як на неабиякий талант має під собою грунт.
Для цього передусім визначусь із тим, що я розумію під словом “самотність”. На мою думку, воно двоїсте за своїм значенням. З одного боку, ним позначають своєрідний стан людини, у якому та перебуває,
Цей стан характеризується тим, що людина позбавлена можливості або не має бажання спілкуватися з іншими особами, а тому змушена, так би мовити, обходитися власними силами – жити у своєму власному світі, покладатися лише на себе у вирішенні різних справ. У цьому значенні слово “самотність” уживають, наприклад, у такому контексті: “Ця людина самотня, тобто перебуває в стані самотності”. З другого, – словом “самотність” позначають почуття людини. Це почуття вона змушена переживати через стан самотності, через усамітнення.
У
Загальноприйнятий погляд на самотність як негативне почуття цілком закономірний. Він зумовлений тим, що люди є соціальними істотами: від народження вони звикають до того, що навколо них є хоча б хтось, кому вони не байдужі, хто може й хоче зрозуміти й допомогти їм. Ця звичка настільки сильно вкорінюється у світоглядній системі майже всіх людей, що в ті моменти, коли вони опиняються на самоті, їх охоплює панічний жах, болісне відчуття того, що всі їх залишили, та почуття… самотності.
Зрозуміло, що в цих людей, звиклих жити поміж інших людей, не виникає жодного бажання залишатися в такому стані довго й вони з усіх сил намагаються повернутися до тих, хто їм близький, тих, хто приносить їм радість уже від самого факту свого існування. Це повернення бодай на мить усамітнених людей забезпечує їм звичну для них як для соціальних істот рівновагу й глибоке задоволення: “Я не сам (сама)!” Яскравою ілюстрацією саме такої поведінки звичайної людини є, наприклад, своєрідна спроба усамітнення, змальована в оповіданні – новелі М. Коцюбинського “Іntermezzo”. Видатний імпресіоніст показує, як людина, зморена активним громадським життям у місті, вирішує вирватися на природу, щоб знайти там бажаний відпочинок на самоті… Та за нетривалий час “ліричний герой” розуміє, що наситився цим почуттям і прагне повернутися до інших людей, до нових життєвих змагань.
Самотність стає йому нестерпною й осоружною. Цей приклад, мені здається, наочно засвідчує, що самотність для більшості людей є почуттям неприродним і тяжким.
Водночас життя дає нам підстави говорити про те, що для небагатьох самотність – цілком бажане почуття й стан душі. Найчастіше така ситуація має місце тоді, коли люди вибирають усамітнений спосіб життя як такий, що відповідає їхньому внутрішньому прагненню зосередитися на пошуку істини в надрах власного духовного світу, а не в буремних життєвих битвах. Цей вибір здатні зробити лише одиниці, до яких із упевненістю можна віднести, наприклад, Івана Вишенського – видатного вітчизняного полеміста. Він пішов дорогою самоти, щоб пізнати вищі духовні цінності. І це йому якнайкраще вдалося, що засвідчує вся його творчість.
Осмислюючи життєву дорогу Вишенського, я цілком упевнено можу стверджувати, що від самотності він отримав утіху й задоволення. Водночас із такою ж упевненістю я можу заявити, що стати “героями в самоті” здатні лише сильні особистості, таланти, до яких і належав, на мою думку, Іван, мніх із Вишні.
Отож, підводячи умовну риску у своєму творі, хочу сказати, що людей, залюблених у самоту й здатних отримувати від цього задоволення, не так і багато. А їхнє вміння піти шляхом усамітнення в цьому світі, наповненому людьми, які найчастіше бояться залишитися самотніми, безперечно, можна й треба вважати талантом.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)