ПЕРУН – бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, “бог над богами”. “Вони (анти) вважають, що один лише бог – повелитель грому й блискавки – є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди”, – писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті. З початків нової ери в капищах (храмах) П. волхви щочетверга проголошували притчу про громовержця (тими ж словами, якими раніше, до нової ери, віншували БІЛОБОГА): “Світ пішов од тіла П., сонце
За повір’ям, грози – це битва П. з ДИВАМИ та бісами, яких насилають ЧОРНОБОГ, МАРА та інші злі сили. Диви мають замурувати воду в хмарах, заморозити її, не дати впасти їй на землю,
Коли блискавка вбивала людину, повір’я тлумачило: якийсь ДИВ, утікаючи під П., сховався, вселився в чоловікові, знаючи, як Громовержець любить людей. Та П., мовляв, і чоловіка не пожаліє, аби вбити ДИВА. А вбитий блискавкою чоловік щасливий: він переселяється у ВИРШ до богів, стає братом П. Давні українці та білоруси вшановували П. щотижня в четвер (Перунів день). У цей день дівчата сходилися до води, а взимку – до капища і співали довкола багаття пісні про П. Одну з дівчат – наймолодшу та найвродливішу – обирали розпорядницею на святі, її називали Дівою вогню. їй на голову клали вінок, одягали у багряницю, вручали чашу з священною водою (з дев’яти криниць Перунового лісу чи гаю).
Тією водою Діва вогню кропила язичників, які, згідно з повір’ям, очищалися від гріхів. У Перунів день складалися молитви, що їх, як правило, проголошували волхви: “О милостивий Боже, грізний і добрий Перуне! Молимось Тобі, щоб Ти з’явився о потрібній годині й дарував нам дощу, аби дерева, трави й хліба добре росли й квітнула вся наша мати земля. Не завдавай горя, просимо Тебе, непотрібною бурею, громом, градом чи блискавкою; вижени, всемогутній наш Боже, і знищи прокляту МАРУ з ДИВАМИ та іншими слугами чорними їхніми, аби вони не зашкодили нам і нивам нашим…” У травні Діва вогню ставала ДОДОЛОЮ, “нареченою П.”, яка мата випросити дощу в свого золотосяйного “нареченого”. її роздягали, прикрашали вінками з живих квітів і вели через село. Господиня кожного двору мала вилити на ДОДОЛУ або їй під ноги відро води.
Дівчата співали ритуальних пісень. ДОДОЛА символізувала Землю, яку люди віддають за наречену красному П. Коли Діву вогню проводили в капище, там волхви вручали їй ритуальну весільну каблучку. ДОДОЛА мала право восени на святі ТУРА чи ОВСЕНЯ обрати собі в чоловіки юнака, що переміг на молодецьких змаганнях. Давні українці вважали деревами й рослинами П. дуб, калину, лютик, борець, вовкобій, чортополох, а також папороть.
За легендами, в ніч на Івана Купайла на кущ папороті міг упасти вогонь П. й спалахнути яскравим сяйвом. Якщо сміливець зуміє оволодіти жар-квіткою, то знатиме, згідно з повір’ям, всі таємниці світу, володітиме чарами, стане вічно молодим тощо. Цвітіння папороті супроводжувалося, на думку українців, землетрусом, громом, блискавкою. По всіх землях українських були Перунові дуби, гаї, пущі. Одна з них – урочище П. під Каневом – збереглася й донині.
П. поставав у народній уяві також як змієборець. Згідно з повір’ям, родину, що мала дев’ятеро дітей (9 – “число Перуна”), опікував сам Громовержець, приносячи в дім статки й добро. Українець, який вирушав у дорогу, мав уголос сказати: “Йду на 9 днів (тижнів, місяців, років)”.
Укладаючи з візантійцями та іншими сусідами різні торговельні та політичні угоди, українські князі, воєводи клялися іменем П. За наказом князя Володимира, під час прийняття християнства 988 року в Києві було знищене капище П. та інших богів, а ритуальний священний “дуб П.” – спиляно й кинуто в Дніпро. За переказом, сонцепоклонники (язичники) бігли понад берегом і кричали до дуба, що плив за течією: “Видубай (випливай), Боже!” Витягти дуба на берег вдалося поблизу урочища Звіринець. На тому місці язичники – противники християнства – почали таємно збиратися й поклонятися П. За велінням церкви там було збудовано православний монастир, який названо Видубецьким.
Після прийняття християнства на Україні і в Білорусі ще кілька століть противники християнства таємно поклонялися П., про що свідчать літописи та донесення ченців (“По украинамь молятся ему, проклятому богу Перуну…”). Ім’я П. дійшло до наших днів у білоруському та українському фольклорі (“каб Целя Пярун тряснув”, “який там Перун ляскає?” та ін.). (За П. Трощи-ним).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)