З’являтися в пресі замітки почали з 1925 року. Авторитет юнака зріс. “Це робило мене, – згадує він в автобіографії, – рядового сільського комсомольця, в очах моїх однолітків і взагалі околишніх жителів особою значним”. До молодого сількора стали звертатися із проханнями написати про неполадки, приходили зі скаргами на несправедливість начальства.
А незабаром з’явився й перший вірш – “Нова хата”. Надруковано воно було в недільному номері газети “Смоленське село” 19 липня 1925 року:
Пахне свіжої соснової смолою.
Подія!
У ранніх віршах юного поета було щось таке, що відрізняло його від однолітків. Він не шукав гарних одежинок для слова, а давав його як би оголеним, однак таким точним, чистим, джерельним, що зображуваний мир ставав зрозумілий кожному. За словами молодого смоленського поета С. Фиксина, “щиру ціну простому й точному епітету міг визначити тоді, мабуть, один Михайло
У березні 1926 року в Смоленську проходило дві наради сількорів: повітове й губернське. У числі делегатів – п’ятнадцятирічний сількор з Переснянской волості Сашко Твардовский. На одному з вечірніх засідань оголосили про виступ Исаковского з віршами, присвяченими з’їзду.
Однак таких віршів в Исаковского не виявилося, він просто прочитав свої вірші. Підбадьорений простотою й доступністю всього вигляду відомого поета, юний сількор наважився підійти до нього наприкінці засідання. Ця зустріч запам’яталася й Михайлові Васильовичеві, сподобалися йому й Сашини вірші.
Спробуємо відновити події по смоленських газетах техлет.
Але спочатку кілька слів про повітову нараду. Сашко Твардовский уже тоді не вмів бути стороннім спостерігачем. Почуваючи себе “за все у відповіді” – він і виступив на першому в житті суспільному форумі. Було це 25 березня. Гаряче, жагуче цистумление, повна впевненість у своїй правоті, проникливість і переконливість привернули увагу тих, що зібралися.
От що повідомляла із цього приводу газета “Смоленське село”: “Сількор Твардовский… указав на неприпустиме відношення до пересилання газет. У них у сільраді газети залежуються дуже діл 1-оі час, ідуть на раскурку. Потрібні найенергійніші міри відносно осіб, яким доручене пересилання газет, особливо це стосується сільських Рад…”
На виступ Твардовского відповів помічник прокурора: “Подібне відношення до газет з боку працівників сільради граничить зі злочином, що карає по тій же статті, що й хуліганство” (Смоленське село). Слова помічника прокурора, його підтримка виступу Сашка набули свою дію: у жовтні в рубриці “Доставка газети поліпшується” була надрукована замітка “Доставка акуратна” за підписом: “Ал. Твардовский”. І це – не перший приклад його боротьби за порядок: багато раніше в тій же газеті (1925, 15 жовтня) юний сількор гостро порушує питання про своєчасну доставку газет передплатникам, відзначаючи халатне відношення одного з голів сільради до цього питання (“Хто губить газети?”), писав і про інші неполадки. Для подібних учинків одного почуття відповідальності мало – у ті роки особливо – отут сміливість потрібна, відвага
На другій губернській нараді, що почала свою роботу негайно після повітового, Сашко зустрівся з Исаковским. Тоді ж, імовірно, домовилися, що нові вірші він привезе в Смоленськ трохи пізніше. І от, “зібравши з десяток віршів”, Твардовский їде в Смоленськ до М. В. Исаковскому. “Прийняв він мене привітно, відібравши частину віршів, викликав художника, що замалював мене, і незабаром у село прийшла газета з віршами й портретом “сількора-поета А. Твардовского”.
Вірш, привезений юнаків, більше підходило по тематиці не тій газеті, де працював Исаковский (“Робітник шлях”), а находившейся в тім же приміщенні “Смоленському селу”. Там воно й з’явилося 21 вересня разом з малюнком (художник Н. Фомичев). Газетну публікацію випереджав епіграф:
Багато пісень стало в нашому краї Усі співають про полум’яному, великому Хто про що, а я – про врожай Про своєму, Мужицькому, Ородном.
Хто автор епіграфа? Не виключено, що сам Твардовский, – ці рядки дуже характерні для його творчості. Що працював у ті роки в бібліотеці сільської школи Іван Прокофьевич Іванов згадує, як один раз підлітки прийшли в бібліотеку й попросили “Коника-Горбунка”.
Якийсь час через став він бібліотекарем у Белкинском народному будинку. “Майже щодня, – пише він, – приходили до мене Сашко й Коля. Вони не тільки брали книги, але й допомагали мені – писати гасла, випускати стінгазету, заповнювати каталожні картки”.
Відразу ж після губернської наради сількорів, під впливом “побратимів, що виступали, по перу” і спонукуваний власним почуттям, Сашко написав статтю “На бурого вали… А якщо “бурий” вивезти по може”. Все життя Олександр Трифонович вело щоденники.
Перша запис, що дійшов до нас, датована 16 жовтня 1926 року. Час зберіг цей коштовний документ
“У Мефодьки є книга пригодницьких оповідань. Хочу взяти, а з іншого боку, думаю: не потрібно. Всі ці страхи, вся ця дребедень, проти якої я не сподіваюся удержатися, запаморочить мені голову, замутить ту спокійну, своєрідну поезію почуттів: хати, комори, поля, гумна… Сільський затишок… Я знаю, що мені потрібно читати: Касаткина, Подъячева, Горького, Невєрова й інших селянських письменників.
У них я знайду невичерпне джерело любові до сірих дахів…”.
Авторові цих міркувань ледь минуло шістнадцять. Скажіть, чи багато хто в цьому віці так чітко представляють головну мету свого життя? Чи вміємо ми берегти настільки дорогоцінну й непоправну річ – час?
На жаль, не часто. Сашко Твардовский умів. Умів з тієї пори, як усвідомив головне покликання душі.
Там, у далекому Загір’ї, ріс хлопчик, “чиє внутрішнє духовне життя вже в ту ранню пору залучає своєю напруженістю, насиченістю, гостротою світосприймання й драматизмом шукань”.
На превеликий жаль, в 1933 році Твардовский знищив багато сторінок ранніх щоденників, і ми можемо лише шкодувати об них втраті
(2 votes, average: 2.50 out of 5)