Пейзажна лірика Лєрмонтова своєрідна. Картини природи в поета завжди пов’язані з переживаннями ліричного героя, його філософськими роздумами, спогадами про минуле. Але, разом з тим, ці картини живуть своїм самостійним життям: вони незвичайно живі, одухотворені, притягальні.
Безліч пейзажних замальовок Лєрмонтова присвячене Кавказу. Як поет-романтик, Лєрмонтов часто малює картини чудової південної природи: величезні ланцюги синіх гір, блакитні долини, сліпуче білосніжні сніги, далекі крижини стрімчаків, що сіяють у променях висхідного
“Юний поет заплатив повну данину чарівній країні, що вразила кращими, благодатнейшими враженнями його поетичну душу. Кавказ був колискою його поезії, так само як він був колискою поезії Пушкіна, і після Пушкіна ніхто так поетично не дякував Кавказу за чудові враження його девственно-величної природи, як м. Лєрмонтов… “, – писав Бєлінський. Чудові картини південної природи з’являються Перед нами у віршах “Кавказ”, “Сині гори Кавказу, привітаю вас!”, “Люблю я
“, “Три пальми”. Цій же темі присвячений і вірш “Дарунки Тереку”, що викликало замилування Бєлінського Критик назвав “Дарунки Тереку” “поетичної апофеозой Кавказу” і помітив, що тільки “розкішна, живаючи фантазія греків уміла так персоніфікувати природу”. Терек і Каспій персоніфікують собою Кавказ, як дві самі головні прикмети його.
Терек дикий і злісний, але він може бути й спокійним, лукаво-привітним. Намагаючись умовити море розступитися й прийняти його води, Терек обіцяє Каспієві безліч дарунків.
Але Каспій байдужий, він зберігає горде мовчання. Тоді Терек обіцяє йому інший дарунок: Я примчу до тебе із хвилями Труп козачки молодий, З темно-блідими плечима, Зі светло-русою косою. Смутний лик її мрячний, Погляд так тихо, солодко спить, А на груди з малої рани Струмок червона біжить. І тепер Каспій задоволений принесеним дарунком: Він взиграл, веселощі повний, – И в обійми свої хвилі, Що Набігають, Прийняли з ремством любові.
Бєлінський був у захваті від цього добутку й помітив, що такими віршами, як “Русалка”, “Три пальми”, “Дарунки Тереку” Лєрмонтов наближається к. Байронові, Гете й Пушкіну. У романтичних віршах Лєрмонтов часто зображує буйство природних стихій: Реве гроза, димляться хмари Над темної бездною морський, И хльостають пеною кипучої, Толпяся, хвилі меж собою. Природа шаленіє, “стихій тривожний рій мятется”, хвилі зі скаженим ревінням в’ються навколо гострих скель, однак скелі як і раніше спокійні й нерухомі.
Точно так само непорушні й почуття ліричного героя: він спокійний і байдужий, незважаючи на навколишній його наклеп, плітки, незважаючи на те, що він обманутий життям і почуттями: Коштую – ужель тому жахливо Стремленье всіх надземних сил, Хто в житті почував дарма И жизнию обдурять був? Навколо кого, ця отрута серцевий, Вилися сужденья наклепу, Як вкруг скелі гострої, Згубник-Пломінь, в’єшся ти? Героя не лякає буйство стихії й темна морська безодня – це людин мужній і сильний духом.
Точно також не страшні йому й темні безодні людських душ, що несуть у собі згубний, руйнівний початок: Про немає!
– літай, вогонь повітряний, Свистите, вітри, над главою; Я тут, холодний, байдужий, И трепет не знаком із мною. (“Гроза”) Один з улюблених образів Лєрмонтова – образ далекої зірки, що викликає в поета різні асоціації. Це й спогад про збіглу любов, і дума про несправджене щастя, про неспокійну, невловиму примару світлої радості. Поет заздрить ясним, далеким зіркам, їхньому спокою й безтурботності.
У вірші “Небо й зірки” чується щира, глибока туга героя, породжена нездійсненністю його бажання злитися з вічним миром природи, з миром неба й зірок: Чим ти нещасливий? – Скажуть мені люди. Тим я нещасливий, Добрі люди, що зірки й небо – Зірки й небо! – а я людина!.. Мир природи тут протипоставлений суєтному, корисливому миру людей, низовини їхніх інтересів: Люди друг до друга Заздрість харчують; Я ж, навпроти, Тільки заздрю зіркам прекрасним, Тільки їхнє місце зайняти б хотів.
У своєму сприйнятті природи Лєрмонтов треба традиціям Руссо й Гейне. Мир природи й мир культури в поета нерідко протипоставлені. Особливо гостро конфлікт цей відчуємо у вірші “Три пальми”, основне почуття якого – “туга поета по внутрішній гармонії миру”, де людина роз’єднана із природою.
Природа прихильна кчеловеку: “Привітають пальми нежданих гостей, И щедро напуває їхній студений струмок”.
Людина ж по-варварськи тверда з нею: Але тільки що сутінок на землю впала, По коріннях пружним сокира застукала, И впали без життя вихованці сторіч! Одяг їх зірвали малі діти, Порубані були тіла їх потім, И повільно палили їх до ранку вогнем. У природі ліричний герой Лєрмонтова бачить торжество вічності, Божественного початку.
Це той мир, куди він спрямовується втомленою, змученою душею, що ится розумом. Внутрішній мир героя, його почуття глибоко розкриваються й у вірші “Коли хвилюється жовтіюча нива”.
Тут “споглядання природи для Лєрмонтова рівносильно молитві. І те, і інше приводить його до духовного умиротворення, релігійному розчуленню, захопленому настрою, щастю”. Пейзаж у цьому вірші – кілька поетичних картин, взаємозалежних один з одним.
Поет розповідає, як “хвилюється жовтіюча нива” при легкому звуці вітерцю, як свіжий ліс задумливо шумить, як грайливо “ховається в саду малинова слива”, як “студений ключ грає по яру”. Створюючи яскраві, мальовничі картини, Лєрмонтов персоніфікує природу: “конвалія сріблистий привітно киває головою”, “студений ключ” белькоче “таємничу сагу”. Краса й гармонія навколишнього світу втихомирюють хвилювання ліричного героя, тривогу його душі, приводячи в стрункий порядок всі думки й почуття: Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу бога…
Душу героя спрямовується до Бога, і “скільки віри, скільки любові щиросердечної позначається тоді в поеті нашім, затаврованому невіруючим отрицателем!
” У романтичних віршах Лєрмонтов найчастіше створює способи-символи. Так, поет ототожнює свою долю з долею самотнього вітрила, що біліє в блакитному тумані моря (“Вітрило”); листка, відірваного від гілки рідної (“Листок”); сосни, що самотньо коштує на голій вершині (“На півночі дикому коштує самотньо”); стрімчака-велетня, покинутого легковажною хмаринкою (“Стрімчак”). У всіх цих віршах домінують мотиви самітності, смутку, туги, трагічного протистояння героя й навколишнього світу.
Реалістичне зображення природи втримується у вірші “Батьківщина”. Тут ми зустрічаємо “рідке… збіг почуття природи з почуттям батьківщини”. Спочатку поет говорить про свою любов до Батьківщини й зауважує “дивний” характер цього почуття, його конфлікт із розумом, з розумом: Люблю вітчизну я, але странною любов’ю!
Не переможе її розум мій.
Ні слава, куплена кров’ю, Ні повний гордої довіри спокій, Ні темної старовини заповітні преданья Не ворушать у мені втішного мечтанья. Але я люблю – за що, не знаю сам -… Культурні джерела Росії, її достоїнства й завоювання, військова слава, величний спокій держави – ніщо не викликає в поеті “втішного мечтанья”.
Як зауважує Добролюбов, Лєрмонтов протиставляє тут забобонам патріотизму щиру, святу, розумну любов до батьківщини.
І наступна частина вірша розкриває почуття поета. Спочатку погляду нашому з’являється широка панорама Росії, її “загальна характеристика”: “степів холодне молчанье”, “лісів безбережних колиханье”, “розливи рік, подібні до морів”. Потім художній простір начебто звужується: ми бачимо “вогні сумних сіл”, “димок спаленої жниви”, “у степу обоз, що ночує,”, “чету беріз, що біліють,”.
Так, поступово, поет відкриває простий мир селянського життя: З відрадою, многим незнайомої, Я бачу повне гумно, Хату, покриту соломою, З різьбленими ставнями вікно… І у свято, увечері росистим, Дивитися до півночі готовий На танець із тупанням і свистом Під говір п’яних мужичков.
Як писав Добролюбов, “цілковитого вираження чистої любові до народу, гуманнейшего погляду на його життя не можна й жадати від російського поета”. У цьому вірші відчувається не тільки відкрите милування й схована теплота почуттів, тут звучить мотив гордості Росією, її величною природою, самобутньою культурою, національним колоритом. Мотив, що пояснює виклик офіційному патріотизму. “Ми повинні жити своею самостоятельною життям і внести своє самобутнє в загальнолюдське.
Навіщо нам усе тягтися за Европою й за французьким”, – писав Лєрмонтов у листі А. А. Краевскому.
Таким чином, природа в романтичних і реалістичних віршах Лєрмонтова нерозривно пов’язана з екзистенціальною проблематикою, з рефлексією ліричного героя, з його почуттями. Самі почуття ці – глибоко росіяни. “Незламна сила й міць духу, смиренність скарг, єлейні пахощі молитви, полум’яне, бурхливе одушевление, тихий смуток, лагідна замисленість… – всі, усе в поезії Лєрмонтова: і небо й земля, і рай і пекло…
” – писав Бєлінський
(1 votes, average: 5.00 out of 5)