Павло Тичина – Прометей

Говорить він: – Ви мене держали між скелями, в кайданах, у неволі. Так совісно, сумлінно прикувавши, щоб я і мускулом поворухнуть не смів. Роки йшли. Минали ночі. Тисячоліття терпів я!

Дурень, думав: Отямляться царі і зрозуміють мої потреби й болі, – звільнять, одпустять. Та кожна епоха шуміла своїм шумом. І після дня, як звичайно, заходила ніч. А я знову терпів і нетерпляче ранку ждав, хоч ранок нічого не приносив.

Тиран черговий мені орлів та коршаків із сміхом надсилав, щоб упевнитись, чи я ще живий? І раз прилетіло їх не два, не три. За двоголовим – одноголовий, білий, чорний, за ним іще якийсь, і ще…

– Тут я не стерпів! Двигнув плечима! Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!

Бо подавив свого й чужого люду – без ліку… Дивлюсь тепер на кров, на корчі тіла, на руїни. Заплакати? Себе убить? – Щоб знов орли?

Щоб знов тирани?! – О ні!.. Піду життя творить нове – хоч би по трупах – Сам! Так мусить буть.

(1921 або ж 1922 рік)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Павло Тичина – Прометей