Павло Тичина – Самосуд

Там, де вигін одгорождений од церкви штахетом, зібрався народ. Ларивон-штундист убив свою меншу дочку. Що це робиться?

До чо’ це приведе?

Всі хвилювались (жінки трохи далі), усі хвилювались; брали у доказ минулії роки – і спокій, і сталість, брали закон тут і совість і владу. – Гаду не жити! – всі хвилювались. – Це треба прикончить! – “Не жити, не жити!” – всі хвилювались.

Виступив дід Омелько: – Православні! Я вам скажу: був цар – до цьогó не було. Убить його, й край!

(Степан: – Да понятно!)

Всі хвилювались

(жінки трохи ближче), усі хвилювались; рвали повітря, словам рубали: щоб довго не думать – зараз же яму! Це треба прикочнить! – “Задушим, задушим!” –

Всі хвилювались.

А ви нам, діду, про царя не співайте. Чуєте?

– “Задушим, задушим!” – всі хвилювались.

– Що з того, що ви його задушите? А завтра хтось прийде та вас за це постріляє.

Глянули в той бік – козак якийсь в шапці. Очима – мов ріже!

Кінь до ушули прив’язаний, землю копитом… А той все: – Що ж тоді буде, як вас постріляють? – Замовкло в народі…

Що ж тоді буде?

Хм! Тут уже всі обернулись у другий бік:

Хм! Чи не ти нас, буває?

– Що ж, може, й-я, – усміхнувсь одним вусом суворо і грізно.

Кінь до ушули прив’язаний, землю копитом… А той все: Може ж, і я коли треба; про це (підморгнув) не турбуйтесь.

Ні, стій, ти нам дурачка не прав. Хто ти такий і чого тобі тут треба? (Степан: – Да понятно!)

– Я дурачка, добродійство, не правлю, а правлю такеє: Кожного! хто тільки схоче торкнутись Лавринова – на місці!..

… Всі хвилювались, усі хвилювались: чи чуване діло? Зайда якийсь там командувать буде. Та що ми, маленькі!

Вбить Лавринова і все тут, а інших – ік чортовій мамі! – Слухай, козаче, не мій би ти теє… Дивись, йому смішки! Їдь, брат, дурить десь у другеє місце, а нас уже годі, нас уже годі, як хочеш от знати, бо нас уже ж годі!

– Ну хто ж вас дурить? Я тільки кажу: хто торкне Ларивона, того на місці…

Тут піднялося таке, що й не втямиш: “На місці! На місці!” Що він, сказився? Чи з нас він глузує?

Та що це ісправді: ми хазяї тут чи ми тут чужії? Царя істребили – добре, по-своєму жить будем – вєрно, по-своєму дихать. Як же дихнеш тут, коли багатiй тебе нищить і душить, нищить і душить – ну як же дихнеш тут?

Козак: “Душать”. А я вас спитаю: розвьорстку з вас беруть? – беруть. Податки тягнуть? – тягнуть.

Шкуру деруть? – деруть. Так скажіть же мені тепер, хто вас душить?

Степан – Да понятно! А що ж, він діло говорить, ну да понятно!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Всі хвилювались, усі хвилювались: а що ж, мо’, неправда? Де там та правда, коли він нас дурить? Та що ми, маленькі! Їдь, брат, дурить десь у другеє місце, а нас уже годі, нас уже годі, як хочеш ти знати, бо нас уже ж годі!

Кінь, до ушули прив’язаний, землю копитом… А той все: То-то ж бо й є, що ніхто з вас не скаже.

– А мо’ хто і скаже?

То-то ж бо й є, що ніхто з вас не скаже.

– А мо’ хто і скаже?

– Ну, не дражнись, бо знаєш? – Да знаю ж! – Трусилися руки в сина Ісуса Христа в парубійки. Козак побілів теж. Кінь помочився й заржав потихеньку.

Заходили хлопці ззаду. А сам парубійка помалу почав наступати, довго почав наступати, в нахабну ненависну пику вп’явшись очима.

– Ось розійдіться, хлопці, та й ну вас к чорту!

– Hi, підождіть, нехай він дурачка нам не править!

– Жінки, дітей заберіть!

– Що я скажу тобі… – зціпивши зуби, почав парубійка.

– Що ж бо… ти скажеш… – козак йому згорда.

– Та заберіть дітей, жінки!

– Ось що скажу тобі: вашій кумпанії діло не вдасться.

Батько мій дурня валяє, а ви вже чого з ним?

Козак (нібито весело, а сам руку в кишеню): A, дак то твій батько, дивись, а я й не знав.

– Ну, ну, не строй храброго. Руку вийми з кишені. Ти! Агітатор од батька Грома приїхав?

Розвідчиком. – Знаєм вас!

Козак (ніби здівувавшись): Од якого Грома? Да я такого й не чув! Я приїхав кооперацію робить.

– Кооперацію? Покажи бомаги, я сам у кооперації.

Гурт загудів: покажи, покажи!

Козак: Та що ви мені – не вірите, чи що?

(А сам руку в кишеню)

– Руку вийми з кишені!

– А руку їй-бо можна вийнять із кишені. Чого ж? – раптом з кишені руку. – Ха! – натовп жахнувся. Парубійка кинувсь. Хлопці ззаду за плечі козака. Козак, червоний, з озвірілими очима, борюкався, вивертав руку з револьвером, та раптом не в парубійку, а якось убік криво: – н-на! н-на!

Степан заскавучав, закрутився, засміявся й ліг, хватаючи руками повітря. А! Дак ти так? Бий його! Агітатор! – Жінки заверещали.

Натовп кинувсь в одну кашу. Руки піднімались і з гуркотом падали, кидали, хватали. На хвилинку розскакувались усі – і тоді мертва тиша! – а потім зразу гул. І знову руки і гупіт мов по снопу з криком.

Кийки, ціпки й паліччя. – Бий його!.. Гул. І високо в цьому гулі верещали жінки та кінь іржав.

Аж ось по мертвому задзвонило. Ху! Притихло трохи, розійшлось, на всі боки розсторонилось. Що це сталось?

Кожен сам себе за пітне холодне чоло – немов очУТитись хотів.

Натовп рідшав. Заходило сонце, і захід був увесь червоний, на вітер. І на землі, поруч з Степаном, щось таке було – з землею змішане, до землі прибите, невиразне. Але й його вечірнє сонце освітило: зубами засміялося і воно.

Натовп рідшав, а дехто стояв ще на місці – і тіні від них падали аж через увесь вигін, згинались на гнідому коні, що іржав, добігали через цинтар на церкву: там поруч з тополями стояли на облитих кров’ю стінах церкви, п’яно ворушились.

А з дзвіниці плакало. Од Рябченкового кутка із шиляги переносили убиту Ларивонову дочку, і за носилками жінки і плач. І всі вони були теж червоні – аж немовби сміялись. З другого боку десятихатники вели на суд Ларивона. Але громада вже наситилась. – Ху, що ж це сталось?

Що ж це сталось? – Петре! – тихо хтось прозвав. Ватага бігла саме з поля. Попереду свині, а за ними й овечки.

Одна собака забігла аж на вигін і почала нюхати та лизати кров. Аероплан угорі відкілясь узявсь. – Петре! – торкнуло за руку, – ходім скорій, а то ти сам тут зостанешся. – Парубійка обернувся, як сонний: га? – просто проти нього стояли брови, а внизу зубами хтось сміявся: – Що ти кажеш? Га?

Заходило сонце. Кінь іржав…

(1920-1925)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Павло Тичина – Самосуд