У повісті Прощання із Запеклої письменник пише про малу батьківщину, без якої не може бути теперішньої людини. У книзі Що в слові, що за словом Распутін так пояснює це поняття: Мала батьківщина дає нам набагато більше, ніж ми в стані усвідомити. Я вірю, що й у моїй письменницькій справі вона зіграла не останню роль…
Повість Прощання із Запеклої це лемент душі про загублені, розорені й затоплені села, людей, виселяють насильно з насиджених місць, і про велике значення традицій у житті людини
Носителькою багатовікових традицій бачить
Баби, що живуть на Матере, порівнюють себе зі старими деревами, які раптом здумали пересаджувати. Хто ж старе дерево пересаджує!, Усіх нас, дівка, пересаджують, не одну тебе…
Розуміючи неминучість розставання, Дар’я, залишаючи рідну хату, миє й обряджає її, як небіжчика перед похованням.
Вона проводить її як треба…
Важко старій людині бачити, незрозуміло, заради якої вищої мети треба розоряти й знищувати століттями життя, що складалося, господарство, а головне могили предків. За які гріхи затопляють цвинтар, знищуючи саму пам’ять про людей, що ніколи жили здесьдарья так листвень хоронителі традицій і самої Матери земля^-землі-землі-матері-землі, знищуваної тимчасовими правителями заради сиюминутной вигоди. Царствений листвень назвали пожогщики неповалимим. Один вистоявший непокірливий… продовжував панувати треба всім навколо.
Але довкола нього було порожньо.
На Матере почалися пожежі, і палити її починають не чужі, сторонні люди, а свій, вирослий на ній Петруха. Некудишним людиною був: Під сорок чоловік, а всі продуриться не хоче, всі як хлопчисько: ні сім’ї, ні рук, здатних до роботи, ні голови, здатної до життя. Заробити справою грошей не міг, а от знищувати створене іншими Петруха завжди радий, хоч десь відігратися за свою нікчемність
Дивується Дар’я, як могла людина спалити свій будинок: камінь замість серця треба мати. А мені здається, у Петрухи й каменю ні, одна порожнеча усередині, що нема чим заповнити, от і воює він з беззахисними старими, селом так цвинтарем
Жахається письменник, а разом з ним і ми тому злу, що діється під маскою раціональності й законності
Але природа не так беззахисна, як може здатися на перший погляд. Вона жорстоко мстить людям, що знищують неї. Гордо й величаво коштує листвень, що не піддається ні сокирі, ні вогню, ні пилці. Він піде тільки разом із землею, що породила його таким могутнім і гарним
Останні сторінки повести символични: заплуталися чи люди те в тумані, чи те в житті, не знають, що їм треба й де вірний шлях
Довгі роки наша країна жила думкою про грандіозну перебудову життя, про побудову великого світлого майбутнього, де все буде підпорядковано творчій волі людини. Можливості людини здавалися безмежними. Ми могли осушувати моря, повертати назад плин рік, змушувати природу працювати на себе. А тому в російській літературі радянського періоду взаємини людини із природою часто зображувалися відповідно до тези тургеневского Базарова: Природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник. І мало хто замислювався про те, що природа не терпить насильства над собою, і як би безпомічно вона не виглядала під натиском рушниць і бульдозерів, вона неодмінно помститься бездумно порушує її закони людині. І нарешті, прийшов час, коли кращі письменники й публіцисти вдарили в дзвін, прагнучи попередити нас, що природу треба рятувати. Ю. Черниченко зрівняв сучасні відносини людини й природи із громадянською війною: Не було б громадян не було б ніякої війни. Із закликом задуматися про проблеми екології виступили такі чудові письменники, як Ч. Айтматов, В. Астафьев, С. Залигін, В. Распутін.
На одному добутку мені б хотілося зупинитися докладніше.
Прощання із Запеклої книга про те, що взаємини людини й землі проблема не звичайна, а глибоко моральна. Не випадково слова Батьківщина, народ, джерело, природа одного кореня. У повісті образ Батьківщини незмінно пов’язаний з образом рідної землі. Матера це й острів, і древня деревенька з такою же назвою. І все це повинне зникнути з особи землі. Відтерто буде все: будинку, городи, луги, цвинтар вся земля піде під воду навічно.
З великою тривогою й безнадійною іронією говорить баба Дар’я: Вона, жисть ваша, ишь які податі бере: Матеру їй подавай, оголодела вона. Одну б тільки Матеру! Інша жителька села, Ганна, як і всі старі, знає тільки свою рідну Матеру, любить її й не хоче з нею розставатися. На її думку, найбільший гріх на світі це позбавити людини його батьківщини.
А стара Настасья відверто тужить: Хто ж старе дерево пересаджує!
Символична та звістка, що спонукала героїв почати активний опір. Приніс її Богодул герой, що сприймається не інакше як своєрідний дух Матери (живе він на острові одному богу відомо скільки). Увійшовши до сидячим за самоваром бабами, він возвестил: Мертвих грабують!
Напевно, багато чого баби могли б знести мовчачи, безмовно, але не це.
Коли жителі села добралися до розташованого за селом цвинтаря, працівники санэпидемстанции докінчували свою справу, стаскивая спиляні тумбочки, огорожки й хрести, щоб спалити їхнім одним вогнем. Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар щось святе. Не зрячи навіть стримана Дар’я, задихаючись від страху й люті, закричала й ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно вопрошая: А ти їх отут ховав. Батько, мати в тебе отут лежать.
Ребяти лежать. Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина.
У якої людини духу вистачить. Її підтримує все село…
Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі й не нашому відході вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки, беручи приклад з нас. Любов до отеческим трун ще О. С. Пушкін назвав основою людської моральності
В. Распутін, міркуючи про це, показує кілька поколінь жителів села. Одержуєте, що чим далі, тим слабкіше стають зв’язки. Баба Дар’я свято шанує пам’ять про збіглим. Син її, Павло, розуміє мати, але те, що неї хвилює, для нього не саме головніше. А онук Андрій і зовсім не розуміє про що мовлення.
Він, не замислюючись, вирішує влаштуватися працювати на будівництві греблі, через яку й буде затоплений острів, И взагалі, він упевнений, що пам’ять це погано, без її краще. Повість В. Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій, будуть творити руйнуючи, і, коли задумаються, чого ж у цьому процесі більше, будуть уже пізно: надірвані серця не виліковують. А такі, як Петруха (він підпалив власний будинок, щоб скоріше одержати за нього грошову компенсацію), і не стануть утруждать себе творенням: їх улаштовує руйнування, аби тільки за нього платили гроші.
Своєрідним символом попередження стає нове селище, куди повинні перебратися жителі села. Селище хоч і спрацьоване красиво, будиночок до будиночка, так поставлений якось нісенітно, не по-людському. Напевно, прощатися у випадку потреби із цим селищем буде куди простіше, ніж Сматерой.
Але чи буде людина почувати себе хазяїном цієї землі, скільки поколінь повинне змінитися, перш ніж відродиться загублений зв’язок людини із грунтом. Та й чи відродиться вона взагалі, якщо нове покоління почне своє життя із прощання із Запеклої. Якщо земля територія, і тільки, то відношення до неї відповідне.
Землю рідну землю, Батьківщину звільняють, територію захоплюють… Хто ми на цій землі хазяї або тимчасові прибульці: прийшли, побили, ні минулого нам не потрібно, ні майбутнього в нас немає звертається до своїх читачів В. Распутін. І його повість це нагадування про те, що джерела моральності російської людини завжди перебували в прихильності до землі й, втрачаючи цей зв’язок, ми втрачаємо саме святе
(2 votes, average: 4.50 out of 5)