Фолькльорні джерела повісті про добро і зло, любов і ненависть (Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”)

Фолькльорні джерела повісті про добро і зло, любов і ненависть (Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”)

Тут в небі тихо. Ані шум потічка,

Ні вітру шум, ні пташка лісова.

І тільки десь Іванова Марічка

Із того світу кличе його:

Йва-а-а!

Влітку 1910 року М. Коцюбинський відвідав Криворівню. Цей гуцульський край настільки вразив його (“Тут так гарно, що я не можу досита налюбуватися” – писав він), що через рік письменник повертається, щоб ближче познайомитися з життям гуцулів, з їх фольклором та відповідною літературою.

Все

це лягло в основу його чарівної повісті. Не випадково навіть назва твору мала 13 варіантів. Зупинився Коцюбинський на останньо му, бо йому хотілося показати навіть у назві таємничість і казковість своєрідного і загадкового куточка Карпат і життя гуцула, що “здоровий, як гірське повітря, легкий, як гірський потік у своєму бігу”.

У творі ми бачимо ніби три часових розрізи: дійсність кінця ХІХ – початку ХХ століття, пізнє середньовіччя, коли ідеал кохання ставився понад життя, та тисячолітньої давності народні вірування, що, як тіні, супроводжують героїв твору.

До речі, слово “тіні” проходить

через всю повість, підкреслюючи таємничість, певну нереальність, а часом і зловісність всього, що відбувається. Тіні величних смерек лежать на м’яких мхах, тіні хмар повзуть по горах, довгі тіні вівчарів супроводжують їх по полонинах, врешті в останній сцені “смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях”.

Проблеми, поставлені в повісті – вічні у своїй контрастності: життя і смерть, кохання і ненависть, добро і зло.

Головний сюжет нагадує шекспірівський: діти з ворогуючих родів Палійчуків і Гутенюків (такі собі гуцульські Монтеккі і Капулетті) кохають одне одного і гинуть, майже не зазнавши щастя. Але цим паралель вичерпується.

Кохання Івана та Марічки розцвітає не за стінами середньовічних замків, а як дика квітка у полонині, серед незайманої природи та різних духів, що за повір’ями існують поряд з людиною. Воно більш живе, хоч і казкове. І причини загибелі карпатських Ромео і Джульєтти інші, ніж у Шекспіра. Молодят розлучають соціальні проблеми: Іван змушений іти на заробітки, а Марічка в цей час випадково гине у водах бурхливого потоку.

Мрія розбивається об скелі реальності. Це вже не зовсім по-шекспірівськи – таке ми зустрічаємо в народних творах.

Іван та Марічка – діти природи. Природа і людина в фольклорі часто постають нерозривним цілим. Краса оточуючого світу породжує музику (до речі, підказану Іванові казковим Щезником), а Марічка засіває своїми співанками гори і полонини – і зростають ті співанки квітами.

А рушійна сила цього – кохання, що є утвердженням людської духовності, любов до всього живого, до природи і життя, до добра в усіх його проявах.

Підкреслюється ця істина в повісті за допомогою контрасту. Поряд з чарівним, як пісня флояри чи трембіти, коханням Івана та Марічки ми бачимо любощі Юри та Палагни, приземлені, якісь фізіологічні, не більше. Хіба не так у “Лісовій пісні” Лесі Українки поряд з Мавкою з’являлася Килина?

Та як в народній поезії, попри зовнішню трагічнісь розв’язки, світле, високе та духовне перемагає.

Іван іде за Марічкою, іде в гори, без жалю полишаючи світ Палагни, де він був чужим, і зливається з природою, переходить у казку. Палагна залишається жити, але перемога – на боці Івана.

Протягом всього твору реальне переплітається з фантастичним, християнство – з язичництвом, як сплітаються вони у народних віруваннях того краю. Хто може впевнено сказати, обличчя саме якого Бога бачила Марічка під спів Іванової сопілки?

Коли гине Марічка у хвилях потоку, Іван чує її голос далеко на полонині, він іде назустріч коханню і смерті чи то за нею, чи за нявкою, зустрічає чугайстира і рятує від нього свою кохану, як духовне від бездуховного, добро від зла.

Переплетення казки і реальності перетворює Івана і Марічку з реальних людей на пісню, на легенду. Вони навіть ніби не помирають – переходять у якусь іншу форму існування, і продовжують існувати серед тіней забутих предків.

Читач же захоплюється ними, прагне підхопити тінь їхнього кохання, прапор людської духовності і краси.

Ні, не забуті предки…

Пісня любові гуцульських Ромео і Джульєти дійшла до нас, як доходить поезія Сафо, музика Паганіні, полотна Леонардо да Вінчі.

І дай, Боже, щоб жили в нашій душі Іван і Марічка, а не Юра і Палагна!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Фолькльорні джерела повісті про добро і зло, любов і ненависть (Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків”)