Протягом 30 років нашим людям внушалась думка про велич Сталіна, його вмінні все передбачити й про те, що в міру просування країни до кращого майбутнього ворогів стає усе більше. І чим голосніше хвалили Сталіна, тим більше беззаконь і злочинів відбувалося. Але й після його смерті довгі десятиліття людей привчали до того, що потрібно думати, говорити й писати так, як велено зверху. І багато хто насправді почали вірити в цей великий обман, а інші були змушені лицемірити. Однак наступив все-таки час, коли ця змова мовчання була порушена.
Наша Література
Знову згадали те, що писалося після XX з’їзду КПРС. Неможливо охопити всі, опубліковане про Сталіна і його епоху останнім часом. Та й навіщо робити це в шкільному творі? Досить сказати, що твору Рибакова, Гроссмана, Домбровського, Солженицына, Дудинцева, Шаламова, Граніна й інших написані не тільки в ім’я правди, але й для того, щоб ця чорна епоха не вернулася знову. Після того як “Діти Арбата” Анатолія Рибакова були надруковані в журналі “Дружба народів”, на редакцію обрушився потік листів.
Роман сколихнув
Заслугою автора є показ, як сам генсек постійно формував свій культ. У романі є такий епізод. Сталін наполегливо прагне рать зі спогадів революціонера Енукидзе одну “деталь”, що ворит, що він, Сталін, навіть і не знав про існування підпільної друкарні “Ніна” у Баку. Заради свого звеличування він готовий піти на все: залити країну кров’ю, зрадити й обдурити всіх, назвати біле чорним і навпаки. “Потрібні незлічимі матеріальні й людські жертви. Якщо при цьому загине кілька мільйонів чоловік, Історія простить це товаришеві Сталіну”.
Такі думки вкладає Рибаков “вождеві народів”. На щастя, історія не простила. А жертви?..
Жертви були. І багато. Так багато, що дотепер не вдається точно підрахувати їх.
Автор роману малює й образи жертв. Це й політики, що посмітили кинути виклик Сталіну або чимсь йому що заважали (Кіров, дипломат Будягин, наприклад), і прості люди, такі, як студент Сашко Панкратов, чесна людина й щирий патріот. За ним, його друзями й мільйонами інших людей немає провини, але вона й не потрібно. Їхнє приниження й навіть знищення потрібні Сталіну і його оточенню для твердження своєї влади й нелюдського режиму. Пройшовши разом із Сашком і іншими репресованими “по борошнах”, ми чітко розуміємо всю вагу провини сталинизма.
Завдяки письменникові мені стала набагато зрозуміліше психологія цього диктатора, та легкість, з якої він слав на знищення маси людей.
На відміну від Рибакова, Василь Гроссман у романі-епопеї “Життя й доля” менше зупиняється на особистості самого Сталіна, а більше досліджує сталинизм як явище. Він ретельно аналізує систему особистої влади й загального придушення, психологію старих більшовиків, без мовчазної підтримки яких диктатор не удержав би владу, а до неї він прийшов по їхніх головах. Письменник створює галерею образів, що представляють систему сталинизма. Це й кати, “майстри заплічних справ”, наприклад один з підручних Єжова, “ентузіаст 37-го року” генерал Незручне.
Такі легко робили самі дивовижні злочини так ще виправдували їхніми вищими інтересами. Це й апаратники високого рангу, наприклад Гетьманів, один із секретарів обкому України. Він з’являється перед читачем як кар’єрист, людина без принципів і біографії.
Майстерно охарактеризований і редактор республіканської газети Сагайдак, що щиро вважав, що можна й треба мовчати про народ і голод, землетрусі й страшній пожежі на шахті. Головне-Це “виховувати читача”. А таке виховання перетворювало людей у роботів. Зустрічаємо й генералів, здатних заради гарного рапорту нізащо покласти тисячі солдатів.
Бачимо “учених”, які по методу Жданова й Лисенко труять талановитій, відданій науці людей, обвинувачуючи їх в “протиставленні себе колективу”, в “дусі реакції й мракобісся” і інших “гріхах”.
Роман грандіозний по кількості персонажів, здебільшого реалістичних. Багато хто з їм подібних зустрічалися зовсім недавно, а деякі не зникли й дотепер. Інший тип героїв Гроссмана представлений у романі Мостовским, Крымовым, Абарчуком. Ці представники старої гвардії більшовиків із тривогою стежили за ненормальними явищами в суспільстві, за арештами своїх колишніх товаришів. Але вони скували себе партійною дисципліною.
Подібна мораль забороняла їм виступати проти лінії партії. Почуваючи її неправильність, вони не знайшли в собі мужності або рішучості заступитися за зганьблених товаришів. Багато хто з них залишалися при цьому внутрішньо чесним, відданим старим ідеалам. Але їхній фанатизм змушував давати показання проти безневинних людей, визнавати не доконані злочини, освячувати своїм авторитетом беззаконня.
Одні це робили по малодушності, інші – по сліпій вірі.
Так, опираючись на катів, кар’єристів і дармоїдів, з одного боку, і на сліпо віддані партії більшовиків, з іншої, Сталін і формував свій культ. Завдяки авторові я зрозумів, на чому трималася система сталинизма. Дуже глибокі міркування письменника й думки, вкладені у вуста героїв. Вони досягають сили узагальнення. Гроссман говорить, що одне слово диктатора могло знищити тисячі, десятки тисяч людей.
Маршал, нарком, секретар обкому – люди, що вчора командували арміями, республіками, областями, сьогодні могли звернутися в ніщо, у пил і, дзенькотячи котелочками, очікувати баланди в табірної кухні. Вся політика була спрямована на те, щоб повністю викорінити дух волі й інакомислення.
“Табору має бути злиття із задротовим життям” – так передає письменник теорію катів, які доводять, що табір і є вище торжество великих принципів. І як багато зроблено було цими злочинцями, щоб перетворити країну в єдиний табір! Колючий дріт і вартові вишки стояли ледве не в кожному куточку великої держави.
У романі постійно проводиться паралель між таборами – сталінськими й фашистськими. І не випадково вкладає Гроссман у вуста гестапівського теоретика Лисса міркування про націоналізм як про головну силу XX століття, про Гітлера й Сталіна як про вождів нового типу. І читач не може не погодитися, що всяка тиранія, усяке беззаконня, поставлене в основу державної політики, усяка зневага інтересами мільйонів людей, що виправдується “високої” метою, родинні, якими б теоріями вони не прикривалися. Осуд сталинизма і його злочинів у розглянутих добутках повне. Ні місця “ідеям”, які прирікають людей на роль байдужого будівельного матеріалу в руках “вершителів історії”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)