У давньогрецькому міфі про Пігмаліона розповідається про великого художника з острова Кіпр Пігмаліона. Він жив самотньо, не був одружений. І одного разу зробив зі слонової кістки статую дівчини, неймовірно прекрасної. Дивлячись на своє створіння, він милувався її’красою й довершеністю й врешті-решт закохався у своє створіння.
Скульптор звертався до неї зі словами, але вона залишалася німою. Тоді Пігмаліон на святі, яке проводилося на честь богині Афродіти, приніс у жертву богині телицю із золотистими рогами й звернувся до Афродіти
Так богиня кохання дала Пігмаліону за дружину створену ним красиву дівчину.
Цей сюжет, оригінально переосмислений, поклав в основу своєї п’єси відомий англійський драматург Бернард Шоу. За версією, яку запропонував Б. Шоу, сучасним Пігмаліоном став відомий талановитий професор фонетики Генрі Хіггінс, а Галатеєю – звичайна лондонська квіткарка Еліза Дулітл.
Подивимося спочатку на сучасного Пігмаліона – професора Хіггінса. Як і герой античного міфа, Хіггінс дуже талановитий і досить відомий у своїй галузі фахівець. Він досконало володіє своїм предметом, швидко й безпомилково, з точністю до шести миль може визначити, з якої місцевості походить людина. Настільки добре він знає всі англійські діалекти.
Він автор кількох наукових праць, розробив свої власні ефективні методи навчання й подолання недоліків у вимові. Навчає, і досить успішно, правильній літературній вимові новоявлених мільйонерів. А на зароблені гроші займається науковою роботою в галузі фонетики. Але за характером Генрі Хіггінс людина нестримана й непостійна, хоча й незлоблива.
Мова його – така бездоганна з точки зору фонетики й орфографії, пересипана лайками й іншими негарними словами. Поводиться він також не кращим чином: навіть рідна мати – леді Хіггінс – просить сина не заходити до неї у її прийомні дні. Проте він дуже честолюбна людина. Побившись об заклад із полковником Пікерінгом, теж мовознавцем, що за декілька місяців перетворить цю жалюгідну, замурзану квіткарку Елізу на світську леді, він жваво береться за роботу.
А сама Еліза цікавить його лише як об’єкт експерименту. І не більше того. Навчаючи її хороших манер, прищеплюючи їй знання, знайомлячи зі світовою культурою, створюючи, власне кажучи, нову особистість, він сам поводиться далеко не по-джентльменськи. Лайка й брутальні слова так і сипляться з його вуст. А на Елізу він взагалі дивиться як на порожнє місце, зовсім не бачачи, що перед ним людина.
Гордовитий і нетактовний, він навіть не хоче замислитися над тим, що поводить себе нечемно. І ані чудова врода Елізи, ані її феноменальні лінгвістичні здібності не можуть розтопити холодного серця Хіггінса. А коли експеримент було закінчено – Еліза блискуче витримала іспит – на великосвітському прийомі її дійсно прийняли за справжню герцогиню – Хіггінс стверджує, що саме він “створив” цю непокірну йому дівчину.
“Такого чудового експерименту мені ще ніколи не вдавалося поставити”, – каже Хіггінс, зовсім не зважаючи на те, що й матеріал, із якого він ліпив “своє створіння”, був найвищого гатунку, і якби не Еліза – цей талановитий, здібний, призвичаєний до праці учасник експерименту, то навряд чи Хіггінсу вдалося б виграти парі. Але експеримент закінчується, і Хіггінс втрачає до Елізи будь-який інтерес. “Більше я виробництвом герцогинь не займаюся”, – каже він Пікерінгу. Як же далеко йому до Пігмаліона.
До його високої, мрійливої душі, сповненої такого великого кохання, яке спроможне було навіть статую оживити!
А що ж новоявлена Галатея – міс Еліза Дулітл, звичайнісінька, проста дівчина-квіткарка? У порівнянні із сучасним Пігмаліоном – професором Хіггін – сом, Б. Шоу малює цей образ із більшою теплотою і привабливістю. Дівчина, хоч і походить із самих низів Лондона (вона напівсирота, донька сміттяра й землекопа), але має сильний незалежний характер, працьовита й добра, привітна й доброзичлива. Життя її зовсім не легке, але вона намагається зберегти свою людську честь і гідність.
Потрапивши до будинку професора Хіггінса, вона жадібно всотує справжні багатства духовної культури, з великим бажанням відвідує художні виставки, концерти класичної музики, а прийшовши додому, одразу ж підбирає мелодії почутої нею музики, навіть Брамса чи Бетховена, – такий тонкий вона має слух. Володіючи винятковими лінгвістичними здібностями, Еліза дуже швид ко опановує літературну мову. Старанна й вимоглива до себе, вона намагається отримати якомога більше знань, займається самовдосконаленням, вивчає правила гарних манер.
Ще іі до того Еліза була надзвичайно привабливою зовні. Отже, в образі Елізи ми бачимо гармонійне поєднання краси зовнішньої і духовної. Але
Елізі все-таки не вдалося зробити те, шо вдалося зробити Галатеї: творець не за кохався у своє створіння. Навіть не подумав, шо буде надалі з ним, цим його ство рінням-, хоча як порядна людина мав би про це потурбуватися. Але не Еліза винна в цьому, а цей новоявлений Пігмаліон – жорстокий, егоїстичний і бездушний Таким чином, створіння – Еліза – значно переросло свого творця Генрі Хіггінса. У моральному плані Еліза набагато виша за Хіггінса. Художнику, щоб створити якийсь прекрасний неповторний шедевр, потрібно мати щире серце і глибокі почуття, в тому числі й кохання, яке надихає творця на створення прекрасних творінь.
Цим повною мірою володів герой античного міфу Пігмаліон, і саме цього, на жаль, бракує сучасному Гіігмаліонові – професору Генрі Хіггінсу.
Але маємо надію, що Хіггінс зуміє все-таки подолати свій характер, переглянути свої переконання, розбудити своє заснуло, крижане серце. Відкритий фінал п’єси Бернарда Шоу дозволяє сподіватися на це.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)