Переказ:
Хлопчик Деві разом зі своїм батьком Беном, у минулому льотчиком, на маленькому літаку приземлилися на пустельному єгипетському березі. Батько, втративши роботу в нафтовій компанії, вимушений заробляти на небезпечних зйомках акул під водою.
Приземлюючи на березі літак, батько відкривав синові секрети пілотажу. Йому недоставало терпіння, щоб розважливо пояснювати синові ази майстерності, тому між ними вже давно утворилося провалля у стосунках.
Цитата:
– Найголовніше – це правильна розрахувати, – сказав Бен.
Головне – останній дюйм.
Переказ:
Пояснюючи це, батько й не гадав, що знання пілотажу незабаром знадобляться його синові.
Під час підводних зйомок Бен раптово помітив, що одна з акул-кішок, приваблена запахом його вимазаного у кров конини одягу, відділилася від групи акул, що жерли м’ясо-приманку.
Акула зубами схопила Бена за праву руку, пройшлася різцями по лівій, неначе
Цитата:
Опам’ятавшись, Бен одразу ж згадав усе, що сталося, хоч і не розумів, чи довго він був непритомний і що було потім; усе тепер, здавалося, вже не корилося його владі.
– Деві! – закричав він.
Десь зверху почувся приглушений голос хлопця, але в очах у Бена було темно – він знав, що ще не минув шок. Але він побачив сина, його нахилене, сповнене жаху обличчя і зрозумів, що був без пам’яті лише кілька секунд. Рухатись він майже не міг.
– Що мені робити? – кричав Деві. – Бачиш, що з тобою сталося? Бен заплющив очі, щоб зібратися з думками. Він знав, що вже не зможе вести літак: руки горіли, як у вогні, і були важкі, наче свинець, ноги не рухались, а в голові стояв туман.
– Деві, – ледве-ледве вимовив Бен із заплющеними очима, – що у мене з ногами?
– У тебе руки… – почув він невиразний голос Деві, – руки зовсім порізані, просто жах!
– Знаю! – сердито сказав Бен, не розтуляючи зубів. – А що в мене з ногами?
– Ноги в крові, теж порізані…
– Дуже?
– Дуже, але не так, як руки. Що мені робити?
Тоді Бен глянув на руки і побачив, що права майже зовсім одірвана, – він бачив м’язи, сухожилля, крові майже не було. Ліва була схожа на шматок пожованого м’яса і сильно кровоточила.
Бен зрозумів, що в цій безлюдній пустелі порятунок їх обох – батька і сина – знаходиться в руках Деві. З цієї хвилини батько і син діють як єдиний організм.
Бен трошки підвівся, щоб подивитись, в якому він стані, але побоявся знову знепритомніти. Він знав, що не зможе сісти, а тим більше звестись на ноги, і тепер, коли хлопчик перев’язав йому руки, верхня половина тулуба в нього була скута. Найгірше ще попереду, і йому треба було все обміркувати.
Довго вибиралися вони по схилу – Деві тягнув, а Бен відштовхувався п’ятами, на мить втрачаючи свідомість і знову вертаючись до тями. Двічі він зривався вниз, але нарешті вони Дісталися до машини. Бену пощастило навіть сісти, притулившись спиною до хвостової частини літака, і оглянутись. Та сидіти було справжнім пеклом, і зомлівав він усе частіше.
Його тіло, здавалося, роздирали тепер на дибі.
– Як справи? – запитав він хлопця; той задихався, знесилений від напруження. – Ти, видно, зовсім змучився.
– Ні! – крикнув Деві сердито. – Я не втомився!
Його тон здивував Бена: батько ніколи ще не чув у голосі хлопця ні протесту, ні тим більше люті. Виявляється, обличчя його сина могло приховувати ці почуття. Невже можна роками жити з сином і не розглядіти його обличчя?
Але зараз він не міг дозволити собі роздумувати про це. Він усе добре усвідомлював, але дух захоплювало від нападів болю. Шок минав.
Правда, Бен дуже ослаб, відчував, як з його лівої руки сочиться кров, і не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, ні навіть пальцем (якщо в нього ще лишилися пальці). Деві самому доведеться підняти літак у повітря, вести його і посадити на землю.
– Тепер, – сказав Бен, ледве ворушачи в роті пересохлим язиком, – треба навалити каміння біля дверцят літака. – Передихнувши, він казав далі: – Якщо навалити високо, ти зможеш втягнути мене до кабіни. Візьми каміння з-під коліс.
Деві зразу взявся до роботи: він почав складати уламки коралів біля лівих дверцят – з того боку, де сидить пілот.
– Не там складай, – обережно промовив Бен. – Біля правих дверцят. Якщо я полізу з цього боку, мені заважатиме рульове управління.
Хлопчик підозріливо глянув на батька, але тут же з великим завзяттям узявся знову за каміння. Коли Деві пробував підіймати надто важкі брили, Бен казав йому, щоб він не напружувався.
– У житті можна зробити все, що завгодно, Деві, – промовив він кволим голосом, – якщо не надірвешся. Не надривайся.
Він не пам’ятав, щоб раніше давав синові такі поради.
– Так, але ж скоро вже смеркне, – сказав Деві, скінчивши роботу.
– Смеркне? – розплющив очі Бен. Було незрозуміле, чи то він задрімав, чи знову знепритомнів. – Це не присмерк. Це віє хамсин.
– Ми не можемо летіти, – сказав хлопчик. – Ти не зумієш вести літак. Краще й не пробувати.
– Е, – заперечив Бен з тією навмисною лагідністю, від якої йому ставало ще сумніше, – вітер сам донесе нас додому!
Вітер міг віднести їх куди завгодно, тільки не додому; а коли він подме надто сильно, вони не побачать під собою ні посадочних знаків, ні аеродромів – нічого.
– Рушаймо, – знову сказав він хлопчикові, і той з новою силою взявся тягнути його, а Бен відштовхувався, доки не опинився на саморобних східцях з коралової брили біля дверцят. Тепер лишалося найважче, але відпочивати не було часу.
– Обв’яжи мені груди рушником, лізь у літак і. тягни, а я буду відштовхуватись ногами.
Ех, коли б він міг рухати ногами! Видно, щось сталося у нього з хребтом; він тепер був майже певен, що кінець кінцем усе-таки помре. Головне вижити до Каїра і показати хлопцеві, як посадити літак.
Цього буде досить. Тільки на це він надіявся, це була його найдальша мета.
І ця надія допомогла йому забратися в літак, він вповз у кабіну зігнувшись, напівсидячи, майже непритомний. Потім спробував сказати хлопцеві, що треба зробити, але не зміг вимовити й слова. Хлопця охопив страх.
Обернувшись до нього, Бен відчув це і зробив ще одне зусилля.
– Ти не бачив, витягнув я з води кіноапарат чи залишив його в морі?
– Він унизу, біля води.
– Піди принеси його. І маленьку сумку з плівкою. – Тут Бен пригадав, що заховав зняту плівку в літак, щоб уберегти її від сонця. – Не треба плівки. Візьми тільки апарат.
Слова його звучали буденно, і повинні були заспокоїти наляканого хлопця. Бен відчув, як гойднувся літак, коли Деві, стрибнувши на землю, побіг по апарат. Він знову почекав – цього разу вже довше, – щоб прийти до пам’яті. Треба було вникнути в психологію цього блідого, мовчазного, настороженого і надто слухняного хлопчика.
Ех, коли б він знав його краще!..
– Застебни міцно ремені, – сказав Бен. – Допомагатимеш мені. Запам’ятовуй. Запам’ятовуй усе, що я скажу.
Зачини свої дверцята.
“Знов непритомнію”, – подумалось Бену. Він поринув на кілька хвилин у легкий, приємний сон, але старався зберегти останню нитку свідомості. Він чіплявся за неї.
Адже це було єдине, що лишалося в нього для врятування сина.
Бен не пам’ятав, коли він плакав, але тепер зненацька відчув, в очах безпричинні сльози. Ні, він не думає здаватись! Нізащо!
– Розклеївся твій батько, га? – сказав Бен і навіть відчув деяке задоволення від цієї одвертості. Справа йшла на добре. Він знаходив шлях до серця хлопчика. – Тепер слухай… – Бен знову відійшов далеко-далеко, а потім повернувся. – Доведеться тобі взятися за діло самому, Деві.
Нічого не вдієш. Слухай. Колеса вільні?
– Так, я забрав усе каміння. Деві сидів зціпивши зуби.
– Що це нас погойдує?
– Вітер.
Про вітер Бен забув.
– Ось що треба зробити, Деві, – повільно вів батько. – Потягни важіль газу на дюйм, не більше. Відразу. Зараз же.
Постав усю ступню: на педаль. Добре! Молодець!
Тепер поверни чорний вимикач з мого боку. Чудово! Тепер натисни оту кнопку, а коли мотор заведеться, потягни важіль ще трохи.
Стій! Коли мотор заведеться, постав ногу на ліву педаль, увімкни мотор до краю і розвернись проти вітру. Чуєш?
– Це я можу, – сказав хлопець, і Бену здалося, що він почув у його голосі різку нотку нетерпіння, яка нагадувала чимось його власний голос. – Здорово дме вітер, – додав хлопець. – Надто сильно, мені це не подобається.
– Коли будеш вирулювати проти вітру, подай уперед ручку. Починай! Запускай мотор!
Бен відчув, що Деві перехилився через нього і ввімкнув стартер; потім чхнув мотор. Тільки б не надто сильно пересував ручку, доки не заведеться мотор! “Зробив! їй-богу, зробив!” – подумав Бен, коли мотор запрацював. Він кивнув, і в голові відразу ж запаморочилось від напруження. Бен зрозумів, що хлопчик дає газ і намагається розвернути літак.
А потім його всього неначе поглинув якийсь нестерпний шум: він відчув поштовхи, спробував підняти руки, але не зміг і опам’ятався від надто сильного ревіння мотора.
– Зменши газ! – закричав він якомога голосніше.
– Добре, але вітер не дає мені розвернутись.
– Ми стали проти вітру? Ти повернув проти вітру?
– Так, але вітер нас перекине.
Бен відчув, що літак розгойдується в усі боки, хотів виглянути, але поле зору було таке мале, що йому доводилось цілком покладатися на сина.
– Відпусти ручне гальмо! – сказав Бен. Він забув про нього.
– Готово! – відгукнувся Деві. – Я відпустив.
– Слухай далі! Це зовсім просто. Тягни важіль і тримай ручку посередині. Коли машина підстрибуватиме, то нічого. Зрозумів?
Уповільни хід. І держи прямо. Держи її проти вітру, не бери на себе ручки, доки я не скажу. Ну!
Не бійся вітру!
Він чув, що мотор реве дужче – Деві додавав газу, відчував поштовхи, погойдування машини, яка прокладала собі дорогу в піску. Потім літак почав ковзати, підхоплений вітром, але Бен дочекався, доки поштовхи стали слабіші, і знов утратив свідомість.
– Не смій! – почув він здалеку.
Бен опам’ятався. Вони щойно одірвались від землі. Хлопець слухняно тримав ручку і не тягнув її до себе; вони ледве-ледве перевалили через дюни, і Бен зрозумів, що хлопцеві потрібно було багато мужності, щоб не смикнути від страху ручку.
Різкий подув вітру впевнено підхопив літак, але потім він провалився в яму, і Бену стало дуже погано.
– Піднімись на три тисячі футів, там буде спокійніше! – крикнув він. Йому треба було витлумачити синові все це до відльоту, адже Деві тепер важко буде його почути. Ще одна дурниця!
Не можна втрачати розуму і весь час робити дурниці.
– Три тисячі футіві – крикнув він. – Три.
– Куди летіти? – запитав Деві.
– Спершу піднімись вище! Вище! – кричав Бен, боячись, що бовтанка знов налякає хлопця. По, тому, як гув мотор, можна було догадатись, що він працює з перевантаженням і що ніс літака трохи задертий; але вітер їх підтримає, і цього вистачить на кілька хвилин.
Дивлячись на спідометр і намагаючись на ньому зосередитись, Бен знову поринув у темряву, сповнену болю.
Його повернуло до пам’яті чмихання мотора. Було тихо, вітер ущух, він залишився внизу, але Бен чув, як важко дихає і ось-ось заглухне мотор.
– Щось сталося! – кричав Деві. – Слухай! Прокинься! Що сталося?
Деві не розумів, що треба зробити, а Бен не зміг йому це вчасно показати. Він незграбно повернув голову, підчепив щокою і підборіддям ручку і підняв її на дюйм. Мотор чхнув, дав вихлоп і загуркотів рівно.
– Куди летіти? – знову спитав Деві. – Чому ти мені не кажеш, куди летіти?!
При такому непостійному вітрі не могло бути прямого курсу, незважаючи на те, що тут, угорі, було відносно спокійно. Залишалося триматися берега до самого Суеца..
– Іди вздовж берега. Тримайся від нього праворуч. Ти його бачиш?
– Бачу. А це правильний шлях?
– По компасу курс повинен бути приблизно триста двадцять! – крикнув Бен; здавалося, голос його був надто слабкий, щоб Деві міг почути, але той почув.
“Хороший хлопець, – подумав Бен, – він усе чує”.
– По компасу триста сорок! – закричав Деві.
Компас містився вгорі, і дзеркало рефлектора було видно тільки з сидіння пілота.
– От і добре! Добре! Правильно. Тепер іди вздовж берега і тримайся його весь час.
Тільки, боронь Боже, нічого більше не роби! – застеріг Бен; він чув, що вже не говорить, а тільки невиразно бурмоче. – Нехай машина сама робить своє діло. Все буде гаразд, Деві…
Отже, Деві все-таки запам’ятав, що треба вирівняти літак, держати потрібні оберти мотора і швидкість! Він це запам’ятав. Славний хлопчина! Він долетить.
Він впорається!..
– Деві! Що сталося? Що ти робиш? – закричав Бен сердито.
– Ми майже прилетіли, – відповів Деві. – Але вітер піднявся зараз високо, і вже смеркає.
– Що ти бачиш?
– Аеродроми й будинки Каїра. Он великий аеродром, куди прибувають пасажирські літаки.
Хитання і поштовхи літака обірвали слова хлопця. Здавалося, потоком повітря їх підносить вгору на сотню футів, щоб потім жбурнути вниз у нестримному падінні на добрих дві сотні футів; крила літака судорожно розгойдувались то в один, то в другий бік.
– Не спускай з очей аеродрому! – крикнув Бен крізь напад болю. – Стеж за ним! Не спускай з очей! – Йому довелося крякнути це двічі, перш ніж хлопець розчув; він тихенько говорив про себе: “Бога ради, Деві, тепер ти повинен чути все, що я кажу”.
– Літак не хоче йти донизу, – сказав Деві; очі його розширились і, здавалося, займали тепер усе обличчя.
– Вимкни мотор.
– Вимкнув, але нічого не виходить. Не можу опустити ручку.
– Потягни ручку тримера, – звелів Бен, підвівши голову вгору, де була ручка. Він згадав і про закрилки, але хлопцеві нізащо не вдасться їх зрушити; доведеться обійтися без них.
Деві мусив підвестися, щоб дотягнутись до ручки на колесі і подати її вперед. Ніс літака опустився, і машина перейшла в піке.
– Вимкни мотор! – наказав Бен.
Деві вимкнув газ, вимкнув суміш, і вітер із силою підкидав літак; то вгору, то вниз.
– Стеж за аеродромом, роби над ним коло! – сказав Бен і почав збирати всі сили для того останнього напруження, яке чекало на нього.
Тепер йому треба сісти, випростатись і стежити через вітрову шибку за наближенням землі. Настала вирішальна хвилина. Підняти літак у повітря і вести його не так важко, а посадити на землю – оце завдання!
Бен тремтів і обливався потом, він відчував, що від усього тіла залишилася живою тільки голова. Рук і ніг більше не було.
– Лівіше! – наказував він. – Давай ручку вперед! Нагни її вліво! Гни ще! Добре! Все в порядку, Деві.
Ти зможеш. Вліво! Натисни ручку вниз…
– Я вріжуся в літак.
Бену видно було великий літак. До літака лишилося не більше п’ятисот футів, і вони йшли прямо на нього. Якщо він стартував, а не перевіряв мотори, все буде гаразд.
Не можна сідати за льотною доріжкою: там грунт надто нерівний.
Бен заплющив очі.
– Стартує…
Бен із зусиллям розплющив очі і кинув погляд поверх носа машини, що хиталася вгору і вниз. До великого ДК-4 лишилося щонайбільше двісті футів, він просто заступав їм дорогу, але йшов з такою швидкістю, що вони розминуться. Бен відчув, що охоплений жахом Деві почав тягнути на себе ручку.
– Не можна! – крикнув Бен. – Гни її донизу!
Ніс літака задерся, і вони втратили швидкість. Якщо втратити швидкість на такій висоті та ще при цьому вітрі, їх рознесе на шматки.
– Вітер! – гукнув хлопець; його маленьке личко застигло і перетворилося на трагічну маску.
Бен знав, що наближається останній дюйм і все в руках у хлопчика…
– Молодець! – похвалив він.
Залишилася хвилина до посадки.
– Шість дюймів! – кричав Бен Деві; язик його наче розпух від напруження і болю, а з очей текли гарячі сльози. – Шість дюймів, Деві!.. Стій! Ще рано!
Ще рано… – плакав він.
На останньому дюймі, що відділяв їх від землі, Бен усе-таки втратив самовладання. Його огорнув страх, ним оволоділа смерть, і він не міг більше ні говорити, ні кричати, ні плакати. Бен привалився до дошки; в очах його був страх за себе, страх перед цим останнім запаморочливим падінням на землю, коли чорна злітна доріжка насувається на тебе в хмарі пороху.
Він намагався крикнути,- “Пора! Пора! Пора!”, але страх був надто великий.
В останню смертну мить, яка знов кидала його в забуття, Бен відчув, як ніс літака трохи піднявся, почувся гуркіт ще не заглушеного мотора, літак, ударившись об землю колесами, м’яко підскочив у повітря, а потім настало нестерпне чекання. Та ось хвіст і колеса літака торкнулися землі – це був останній дюйм. Вітер, закрутив літак; машина забуксувала, описала на землі петлю і завмерла.
Настала тиша…
У житті не раз настають вирішальні хвилини і залишаються вирішальні дюйми, а в пошматованому тілі льотчика знайшлися вирішальні сили – кістки і кровоносні судини, про які люди й не підозрювали. Коли здається, що все вже кінчено, вони беруть своє. Єгипетські лікарі, несподівано для себе, виявили, що у Бена їх невичерпний запас, а здатність відроджувати розірвані тканини, здавалося, була дана льотчикові самою природою…
Переказ:
Бен втратив руку, але поступово повертався до життя. Більш за все батько боявся загубити єдність із сином, яка з’явилася під час екстремальної ситуації.
Цитата:
А крім усього, був ще хлопчик.
– Він живий і здоровий, – повідомив лікар. – Обійшлося навіть без шоку. – Кучерявий єгиптянин кидав дотепні жарти чудовою англійською мовою. – Він куди рухливіший за вас!
Отже, і з Деві все було гаразд. Навіть літак уцілів. Усе було дуже добре, але вирішувала справу зустріч з хлопцем: тут або все почнеться, або знову закінчиться, і, можливо, назавжди.
Коли привели Деві, Бен побачив, що це була та сама дитина, з тим самим обличчям, яке він зовсім недавно вперше розглядів. Але справа була не в тому, що розглядів Бен, важливо було дізнатися, чи зумів хлопець що-небудь побачити в своєму батькові?
– Ну як, Деві? – несміливо спитав він сина. – Здорово було, га?
Деві кивнув. Бен знав: хлопчина зовсім не думає, що було здорово, але настане час, і він зрозуміє. Колись хлопець зрозуміє, як було здорово.
До цього варто було докласти рук.
Переклад В. Гнатовського
Коментар
Оповідання “Останній дюйм” – одне з найхарактерніших для стиля письменника творів.
Дж. Олдріджу вдалося відтворити у своїй розповіді не тільки момент дорослішання юного героя, що настав у годину важкого випробування, але й показати, як хлопчик переймає від батька найсильніші риси чоловічого характеру, як зникають проблеми стосунків батьків і дітей під впливом екстремальних ситуацій.
Головна думка оповідання – необхідність боротьби “до останнього дюйма”, а також подолання “останнього дюйма”, що розділяє людей, – вселяє у читача віру в силу розуму, жагу до життя і непереможність людини.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)