Камю Альбер Чума (більш детальна версія) (скорочено)

Якщо вільно зобразити ув’язнення через інше ув’язнення, то й вільно зобразити будь-який реально існуючий предмет через щось зовсім неіснуюче. Даніель Дефо Цитата:

Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані. Всі гадають, що ці події для такого міста просто-таки неймовірні, оскільки було в них щось незвичайне. А Оран, на перший погляд, місто звичайне, така собі французька префектура на узбережжі.

Вранці шістнадцятого квітня доктор Ріє, вийшовши зі свого помешкання, перечепився на сходовому майданчику

об здохлого щура. Він неуважливо одкинув його носаком черевика і зійшов сходами вниз. Але на вулиці його спинила думка: чого б ото щурові валятися у нього під дверима, і він вернувся попередити воротаря.

Побачивши, як сприйняв звістку старий Мішель, він зрозумів, яка незвичайна його знахідка. Якщо лікареві здохлий щур у їхньому домі здався лише дивиною, то в очах воротаря це була справжня ганьба. Заінтригований цим випадком, Ріє надумав розпочати свій об’їзд із околиці, де мешкали його найубогіші пацієнти. Сміття вивозили звідти набагато пізніше, ніж у середмісті, і машина, їдучи рівними закуреними вуличками,

трохи не черкала своїми боками об виставлені край пішоходу бачки з покидьками.

Тільки на одній такій вулиці, їдучи, лікар нарахував з півтора десятка щурів, що валялися на купі лушпайок та брудного ганчір’я. По обіді того самого дня, ще перед початком вечірнього прийому Ріє прийняв молодика; йому вже сказано, що це газетяр і що він уже заходив уранці. Звали його Раймон Рамбер.

Низенький, у спортивному одязі, широкоплечий, з рішучим виглядом та ясними розумними очима, він здавався людиною самовпевненою. Молодик одразу взявся до справи. Прийшов він від великої паризької газети взяти в лікаря інтерв’ю про умови побуту арабів і хотів би також зібрати матеріал про санітарний стан корінного населення. Ріє сказав, що стан такий собі. Але побажав дізнатися, перш ніж вести далі розмову, чи може газетяр написати правду.

– Авжеж, – відповів той. – Я маю на увазі, чи буде ваше звинувачення беззастережне. – Беззастережне, скажу щиро, ні.

Але ж, по-моєму, для такого звинувачення нема достатніх підстав. Дуже лагідно Ріє сказав, що, мабуть, і справді для такого звинувачення підстав нема; ставлячи це запитання, він мав лише одну мету: йому хотілося знати, чи може Рамбер свідчити, нічого не пом’якшуючи. – Я визнаю тільки свідчення, які нічого не пом’якшують. І тому не вважаю за потрібне підтверджувати ваше свідчення даними, що їх маю.

– Мова, гідна Сен-Жуста, – посміхнувся журналіст. Не підвищуючи тону, Ріє сказав, що він не розуміється на цьому, а говорить просто мовою людини, яка втомилася жити в нашому світі, а проте відчуває прихильність до своїх ближніх і поклала для себе особисто не миритися з жодною несправедливістю й компромісами. Рамбер, увібравши в плечі шию, позирав на лікаря.

– Гадаю, я вас зрозумів, – нарешті промовив він і підвівся. Лікар провів його до порога. – Дякую, що ви так дивитеся на речі. Рамбер нетерпляче повів плечем.

– Розумію, – сказав він, – вибачте, що потурбував вас. Лікар потиснув йому руку й сказав, що можна було зробити цікавий репортаж про гризунів: усюди по місту валяються десятки здохлих щурів. – Ого! – вигукнув Рамбер. – Справді цікаво!

О сімнадцятій, знову вирушаючи в об’їзд, лікар зустрів на сходах ще досить молодого чоловіка, обважнілого, з масивним, але худим лицем під острішками густих брів. Лікар зрідка зустрічав його в іспанських танцюристів – ті мешкали на останньому поверсі в його кам’яниці. Жан Тарру зосереджено смалив, стежачи за останніми корчами щура, що конав на приступці коло його ніг.

Він спокійно і проникливо глянув на лікаря сірими очима, привітався й додав, що навала щурів – цікава штука. – Так, – згодився Ріє, – але зрештою це починає дратувати. – Хіба що з одного погляду, докторе, лише з одного. Просто ми нічого подібного не бачили, та й годі.

Але я вважаю цей факт цікавим, атож, безперечно, цікавим. Тарру провів рукою по чубові, відкидаючи його назад, глянув знову на щура, вже нерухомого, потім посміхнувся до Ріє. – Що не кажіть, докторе, а це вже клопіт для воротаря. Двадцять восьмого квітня агентство Інфдок передало, що зібрано вже близько восьми тисяч щурячих трупиків, і в місті зчинився справжній переполох.

Жителі вимагали вжити рішучих заходів, винуватили владу в усіх смертних гріхах, а деякі власники вілл на морському узбережжі заговорили вже про те, чи не перебратись туди. Але наступного дня агентство оголосило, що навала враз припинилась і що служба очистки підібрала тільки незначну кількість здохлих щурів. Місто з полегкістю зітхнуло…

Переказ: Через деякий час виявляється, що воротар Мішель захворів на чуму. Незабаром він помирає. Цитата:

Воротарева смерть підбила риску, якщо можна так висловитися, під першим періодом лиховісних призвісток і поклала початок другому, відносно ще важчому, коли первісний подив потроху перейшов у паніку… Але ще багатьом із нас – не одним тільки воротарям та біднякам – судилося піти дорогою, на яку Мішель ступив перший. Ось відтоді й зародився страх, а його супроводжували роздуми.

Одначе, перш ніж заходити в подробиці про нові події, оповідач вважає корисним приточити думку й іншого свідка тих часів. Жан Тарру, з яким читач уже здибався на початку цієї розповіді, оселився в Орані за кілька тижнів перед незвичайними подіями і мешкав в одному з найбільших готелів у центрі міста. Очевидно, він жив заможно на свої прибутки… В кожному разі, його нотатки містять хроніку тих важких часів. Але йдеться про хроніку Дуже своєрідну, ніби автор навмисне поставив собі за мету все здрібнювати.

На перший погляд здається, ніби Тарру якось примудряється бачити людей і предмети в перекинутий бінокль. Серед загального розгардіяшу він, власне, намагався стати історіографом того, що взагалі не має історії. Певне, можна тільки жалкувати про цю упередженість і запідозрити душевну черствість.

Переказ: Автор звертається до нотаток Жана Тарру. Цитата: І все ж таки його нотатки можуть поповнити хроніку тієї доби силою-силенною другорядних подробиць, що, проте, мають свою вагу; навіть більше, сама їхня своєрідність не дозволяє нам судити з нальоту про цю, безперечно, цікаву постать.

Перші записи Жана Тарру стосуються його приїзду до Орана. Попервах автор висловлює неабияку радість, що він опинився в такому бридкому місті… У кожному разі, в записниках Тарру є згадка про історію зі щурами. Відтоді в записниках Тарру з’являються трохи докладніші дані про цю таємничу лихоманку, що вже посіяла серед людей тривогу. Після запису про дідка, який терпеливо й далі вдосконалює своє прицільне плювання, оскільки після зникнення щурів знову з’явилися коти, Тарру додає, що можна вже назвати з десяток випадків тієї лихоманки, що звичайно закінчується смертю.

Документальну цінність має портрет лікаря Ріє, накреслений Тарру в кількох рядках. Як на самого оповідача, портрет цей досить точний. “На вигляд років тридцяти п’яти. Зріст середній.

Плечистий. Обличчя майже квадратне. Очі темні, погляд прямий, вилиці випнуті.

Ніс великий, правильної форми. Волосся темне, стрижеться дуже коротко. Рот різко окреслений, губи повні, мало не завше стиснені. Скидається чимось на сицилійського селянина – такий самий засмаглий, з синясто-чорним заростом і до того ж ходить завжди в темному, а втім, йому це пасує. Хода прудка.

Переходить через вулицю, не сповільнюючи кроку, і майже щоразу не просто ступає на протилежний пішохід, а легко вискакує на узбіччя. Машину водить неуважно і дуже часто забуває виключити стрілку повороту, навіть повернувши в потрібному напрямку. Ходить завжди без капелюха.

Вигляд людини, що добре знає свою справу”. Через кілька днів смертних випадків почастішало, і тим, хто стикався з цією особливою неміччю, стало ясно, що йдеться про сущу пошесть. Саме на той час до Ріє завітав Кастель, його старший колега. – Сподіваюся, Ріє, ви вже знаєте, що це таке? – спитав він.

– Хочу дочекатися наслідку аналізів. – А я й так знаю. І аналізів мені не потрібно. Я багато років пропрацював у Китаї, та, крім того, років двадцять тому спостерігав кілька випадків у Парижі.

Тільки тоді не зважилися назвати недугу своїм іменем. Громадська думка – це свята святих; жодної паніки… головне – без паніки. А потім один колега мені сказав: “Це річ незбагненна, всім відомо, що на Заході вона зовсім щезла”.

Знати всі знали, крім тих, хто від неї загинув. Та й ви, Ріє знаєте це не гірше за мене. Слово “чума” прозвучало вперше.

Залишимо на якийсь час доктора Ріє біля вікна його кабінету і дозвольмо собі відступ, аби виправдати в очах читача вагання й подив лікаря, тим більше, що перша його реакція була достоту такою самою, як у більшості наших співгромадян, правда, з деякими відтінками.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Камю Альбер Чума (більш детальна версія) (скорочено)