Оповідання із циклу “Конармии” почали публікуватися в 1923 році. Але створювалися вони вже в 1920-м. Різні по матеріалі, вони відкривали мир новий і несподіваний
“Конармия” відкривається переможним оповіданням “Перехід через Збруч” (“Начдив шість доніс про те, що Новоград-Волинск узятий сьогодні на світанку…”). Але з перших же фраз на радість перемоги лягають якісь дивні відблиски. “Поля пурпурного маку,- піднесено починає автор,- цвітуть навколо нас, полуденний вітер грає в жовтіючому житі, незаймана гречка встає
У наступній фразі сильніше звучать нові ноти – мотив отчуждающейся “від нас”, що віддаляється, що йде, знесиленої природи: “Тиха Волинь изгибается. Волинь іде від нас у перловий туман березових гаїв…”, а слідом – ще сильніше й определенней – “вона вповзає у квітчасті пагорки й Ослабілі руки плутається в заростях хмелячи”. Ще сліпуче світить розпечене сонце, але вже здається, що це “жовтогаряче сонце котиться по небу, як відрубана голова”, і “ніжне світло”, що “загоряється в
Все це підготовляє фінал, де в гарячковому сні оповідачеві бачаться сутички й кулі, а наяву сплячий сусід-єврей виявляється мертвим, по-звірячому зарізаним поляками старим. Так само складна отражающая драматизм авторського світосприймання художня тканина й інші новели “Конармии”.
…Коли “начдив шість” Савицький довідається, що Лютов – “грамотний”, “кандидат правий Петербурзького університету”, коли він кричить йому: “Ти з киндербальзамов… і окуляри на носі”, коли, сміючись, викликує: “Шлють вас, не спросясь, а отут ріжуть за окуляри”,- він поводиться так, як тільки й може поводитися людина, за яким коштує століттями класова ненависть, що збирала (“Мій перший гусак”). Але коли перемога була, здавалося, здобута, коли козаки говорять: “Хлопець нам підходящий” і Лютов, тріумфуючи, читає ленінське мовлення, його перемога відчувається все-таки як дивна, як відносна перемога. “…Ми спали шестеро там, зігріваючись друг від друга,- закінчує Бабель оповідання,- з переплутаними ногами, під дірявим дахом, що пропускав зірки. Я бачив сни й жінок у сні, і тільки серце моїм, обагреним убивством, скрипіло й текло”.
Перед нами – нерозривна єдність патетики й уболівай, лірики й іронії, любові й ненависті. В оповіданні “Смерть Долгушова” оповідач сам собі здається гуманною людиною – не може він добити вмираючого. “Афоня,- сказав я з жалюгідною посмішкою й під’їхав до козака,- а я от не зміг”, і ця “жалюгідна посмішка” у сцені, де от-от “наскочить шляхта – глузування зробить”, виглядає як легкодухість. І здається відповідна репліка тільки це фіксує. “Піди,- відповів він, бліднучи,- уб’ю! Жалуєте ви, очкастие, нашого брата, як кішка мишку… І звів курок”.
…Але через кілька хвилин інший конармеец простягнув Лютову зморщене яблучко. “Їж,- сказав він мені,- їж, будь ласка…”
У перших варіантах “Конармии” оповідання мало продовження: “И я прийняв милостиню від Гришука й з’їв його яблуко зі смутком і благоговінням”. Бабель зняв його, зняв тому, що запитував: хто правий? хто винний? хто вище? хто слабкий? хто великий? Він залишав ці питання відкритими – на суд історії. Цей час прийшло. “Неподільність і неслиянность” з революцією – це було трагічне почуття.
Але важливіше інше – це була трагічна реальність. Відсвіт трагедії лежав і на героях, і на оповідачі Лютове. Збагатившись досвідом реального життя, дійсно побачивши в революції не тільки силу, але й “сльози й кров”, Бабель “вертів” людини так і этак, аналізував, анатомував…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)