Може бути, зараз ми не дуже цікавимося тими державними діячами, яким адресовані вірші Ломоносова, а для когось і зовсім незнайоме ім’я Єлизавети Петрівни, який присвячена його ода, написана в 1747 році Але думки й почуття великої людини, громадянина й патріота, невтомного її дослідника й першовідкривача незвіданого в природному світі, – це те, що не втратило своєї цінності й донині й, напевно, залишиться таким назавжди.
Про що ж пише Ломоносов у своїй оді, названої, як це було прийнято в поезії XVIII століття, дуже витіювато: “Ода на день
Композиція оди, відповідно до вимог класицизму, відрізняється логічною стрункістю. Кожна з основних тем одержує своє обгрунтування й докладний розвиток, кожна нова думка логічно випливає з попередньої.
Як і всяка врочиста ода, відповідно до правил класицизму, цей вірш починається величним прославлянням миру:
Царів і царств земних відрада,
Кохана тиша,
Блаженство сіл, градов огорожа,
Коль ти корисна й червона!
Природним продовженням цієї величної картини служить вихваляння
Коли на трон вона вступила,
Як Вищий подав їй вінець,
Тебе в Росію повернула,
Війні поставила кінець.
Славні справи Єлизавети наводять автора оди на спогади про її батька – Петрові I, продовжувачкою якого поет мислив нову царицю:
Послав у Росію Людини,
Який нечуваний був від століття.
Крізь всі препятства він підніс
Главу, перемогами венчанну,
Росію, варварством попранну,
Із собою підняв до небес.
Петра I Ломоносов, як згодом і Пушкін, уважав великим реформатором, освіченим монархом і геніальним воєначальником – справжнім національним героєм. Розповідаючи про нього, поет прибігає до уособлень, пов’язаним з образами античної міфології. Так, наприклад, Марс і Нептуна служать позначеннями понять війни й морської стихії. Така образність, поряд із широким уживанням слов’янізмів, риторичних питань, вигуків і звертань, створює особливо врочистий “високий” стиль оди, що відповідає предмету її зображення Це дуже добре видно в описі Петра I, його військових перемог, що зміцнили могутність Росії:
У полях кривавих марс страшився,
Свій меч у Петрових зрячи руках,
И с трепетом Нептун чудився,
Дивлячись на Російський Прапор.
Для Ломоносова, як і для Пушкіна, Петро I – це й великий будівельник північної столиці, що відкрила для Росії нові шляхи розвитку:
У стінах раптово укрепленна
И зданьями оточення,
Сомненная Нева ріка:
“Або я нині забулася
И с онаго шляхи схилилася,
Яким колись я текла?”
Цілком логічно після цього опису розвивається думка про те, що при Петрові I
…божественні науки
Чрез гори, ріки й моря,
У Росію простирали руки…
Завершуючи оповідання про Петра I описом його трагічної кончини, Ломоносов переходить до наступної частини вірша: він знову звертається до сучасності й виражає надію, що Єлизавета буде іти за прикладом батька й стане захищати наукам, сприяти зміцненню й процвітанню Росії. Єлизавету він хоче бачити освіченою царицею, що піклується про благо батьківщини, і далі у своїй оді представляє їй своєрідну “програму дій”, що повинна забезпечити подальший розвиток країни.
Призиваючи Єлизавету бути покровителькою освіти, наук і ремесел, Ломоносов показує, що країна, де вона царює, изумительно прекрасна й має невичерпні природні багатства:
Воззри на гори превисокі,
Воззри в поля твої широкі,
Де Волга, Дніпро, де Об тече;
Багатство, в оных потаенно,
Наукою буде відверто,
Що щедрістю твоєї цвіте.
Подальша логіка розвитку думки цілком очевидна: розгортаючи перед очами читача грандіозний пейзаж гігантської країни, омиваної морями й океанами, що простирається від далекої Півночі, через гори Уралу (“верьхи Рифейски”), простори сибірської тайги до Далекого Сходу й Амуру, що “у зелених берегах крутится”, поет затверджує, що таку країну не можна залишити в тьмі неуцтва. Для освоєння її природних багатств потрібні утворені люди, а тому далі він призиває:
ПРО, ви, яких очікує
Батьківщина від надр своїх,
И бачити таких бажає,
Яких кличе від країн чужих!
Дерзайте, нині ободренны,
Реченьем вашим показати,
Що може власних Платонов
И швидких розумом Невтонов
Російська земля народжувати.
Така логіка розвитку поетичної думки дає можливість авторові завершити свою оду не тільки традиційним вихвалянням Єлизавети, але й справжнім гімном на честь науки.
Науки юнаків харчують.
Відраду старим подають,
У щасливому житті прикрашають,
У нещасний випадок бережу!,
У домашніх труднощах утіха
И в далеких странствах не перешкода.
Науки пользуют скрізь, –
Серед народів і в пустелі,
У градском шуму й наодинці,
У спокої солодкі й у праці.
Ці слова про науку відомим всім, навіть тим, хто не дуже добре знаком із творчістю Ломоносова-Поета. Вони відбивають позицію сучасного суспільства й людини як не можна краще, і тому можуть служити свого роду емблемою нашого часу, коли наука одержала небувале досі розвиток. Можна сказати, що збилася мрія великого вченого й поета: Росія довела, що дійсно здатно давати усьому світу “власних Платонов і швидких розумом Невтонов”. А занимающий одне з перших місць у світі Московський Державний університет по праву має ім’я Михайла Васильовича Ломоносова
(2 votes, average: 2.50 out of 5)