Головне населення слов’янських міст займалося хліборобством та скотарством, ловами та бортництвом, рибальством та збиранням плодів лісу. Тому культ природи визначав світогляд стародавніх слов’ян.
Культ наївний, поетичний, народжений безпосередньою близькістю людини до землі, до природи. Антропоморфізм, тобто перенесення людських рис на царину позалюдську, щоб наблизити її до людського розуміння, здавна притаманний слов’янському образному мисленню.
Дохристиянські культи та уявлення слов’ян об’єднувалися у найскладніші
Поклоніння стосується духу “демона”, що живе в ньому. Не сам предмет, а те, що в ньому, позитивно чи негативно впливає на перебіг подій у світі та долі людей.
Слов’янське язичництво проходить стадію полідемонізму – протягом багатьох віків складався у слов’ян своєрідний пантеон демонів, або нижчих божеств. Між демонами існували відносини,
Демонічні вірування наближали наших предків до наступного етапу розвитку язичницької релігії – політеїзму, тобто віри у богів. Однак поява нових форм та різновидів язичництва не заважала збереженню старих вірувань. До кінця І тисячоліття н. є. у слов’ян мало місце співіснування усіх прошарків язичницьких вірувань, що було природним та гармонійним для наших предків.
Майбутні боги київського пантеону не водночас зійшли на свій Олімп, їх походження – у тих самих уявленнях та природних культах праслов’ян І тисячоліття н. є. У X столітті вони вже постають явно. Це – бог грози Перун; бог, худоби, торгівлі та багатства Велес; Хоре – сонячний диск; Стрибог – бог вітру, бурі, вихору; Мокош, або Макош, – жіноче божество; Симаргл – єдине зооморфне божество слов’янського пантеону, зберігає насіння та посіви. Був ще Ярило – бог сонячного світла та тепла, Коляда-мороз тощо.
Щодо обрядів стародавніх слов’ян, то практично всі з найвідоміших масових народних дійств дістали відображення пізніше й збереглися до сьогодні. Найвідоміші язичницькі обряди пов’язані з основними виробничими моментами землеробського року слов’ян. Ці аграрні свята супроводжувалися ігрищами, що мали магічний характер.
Метою таких магічних дій було забезпечення добробуту роду, общини і, врешті-решт, полегшення повсякденного життя людини. Не всі обряди мали мирний характер. Наприклад, під час голоду через неврожай волхви вважали, що нещастя спіткало людей через “стару гадь” – тобто тих, хто ховав врожай та погано впливав на худобу.
Таких людей зазвичай вбивали, приносячи в жертву богам, або виганяли з общини, спочатку розоривши їх.
Отже, на відміну від греків культ природи не звільнив давніх слов’ян від страху перед природою, перед її таємничими силами. Давній слов’янин не перейнявся вірою у неосяжні сили людини. Тому побут і мистецтво наших далеких предків відбивають водночас і любов до природи, відчуття краси навколишнього світу, і страх перед природою, силам якої протистояли не особисті сили людини, а магія.
Тому слов’яни носили на собі велику кількість оберегів – дерев’яних, металевих або кістяних фігурок.
Оригінально уявляли слов’яни і потойбічний світ. Смерть для них була простим переходом із світу земного до світу небесного або світу підземного, таких само реальних та пристосованих до існування, як і земний. Якіщо під час битви слов’янину загрожувала небезпека опинитися у полоні, він, вичерпавши всі сили в боротьбі за свободу, не вагаючись, кінчав із собою, бо твердо засвоїв, що, ставши рабом на землі, він буде рабом і на тому світі.
Язичницька релігія стимулювала розвиток та зміцнення стійких соціальних та родоплемінних зв’язків, накопичення багатств, досягнення високого стану в суспільстві, здобутая військових заслуг. Тому що чим більший капітал людини у земному житті, тим більшою владою, пошаною, повагою користуватиметься вона на тому світі.
Усе у житті слов’янина залежало тільки від нього. Навіть кількість законних дружин залежала від достатку, здоров’я та фантазії кожного чоловіка, бо всі вони переходили в інше життя. Проте це не означало приниження ролі жінки, вона була рівноправним членом суспільства, і ніхто не мав права віддати її заміж без власної згоди.
Давньому слов’янину була відома форма “шлюбного контракту” – вільного договору між зацікавленими сторонами. Жінки слов’ян могли керувати державою, як, наприклад, княгиня Ольга. Жінки теж мали своїх богів-покровителів, із якими вирішували свої суто жіночі проблеми.
Тобто стародавні слов’яни завжди жили в оточенні душ близьких людей, які тільки перейшли в іншу реальність.
Такий суворий догляд з усіх боків виключав будь-яку аморальну поведінку, збільшував чинник індивідуальної відповідальності не тільки за слова та вчинки, але навіть за думки. Предки допомагали слов’янину, надаючи достаток, щастя, вдачу; і він сам готувався допомагати своїм нащадкам у майбутньому. Це була логіка Життя в її вищому розумінні.
Саме до цього народу у X столітті й прийшла монотеїстична релігія у вигляді східної, або візантійської, гілки християнства і згодом набула свого неповторного колориту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)