Образи “футлярних людей” в оповіданнях А. П. Чехова

1. “Футлярна” тема у творчості Чехова. 2. “Людина у футлярі”. 3. Спосіб життя вчителі Беликова.

Художній мир добутків А. П. Чехова населений різними героями, об’єднаними інтересом письменника до побутового життя, життєвим дріб’язкам, звичній повсякденності. Автора цікавить життя чиновника.

Він вивчає спосіб життя свого героя, намагається художньо переосмислити його. Галерея чиновників у Чехова містить у собі різних представників: серед них є навіть протилежності – і пристосованці, і мрійники Повсякденна рутина –

їх постійний, звичний спосіб життя. Головне, що поєднує їх, – влучна назва людин “у футлярі”.

Для Чехова життя “у футлярі” – актуальна тема, він виступає проти байдужості й футлярности людей, які замкнули в собі й самовдоволено й сите перебувають там, насолоджуючись своїм щастям. На думку автора, людина не може задовольнятися лише цим, а повинен прагнути до чого більшому.

В оповіданнях “Людин у футлярі”, “Агрус”, “Про любов” читач бачить, що футлярность – наслідок впливу середовища, суспільного устрою. В оповіданні “Агрус” герой Микола Иванич Чим-Ша-Гімалайський теж закриває

себе у футляр, мріючи лише про садибу, у якій росте агрус. Герої оповідання “Про любов”, Алехин і Ганна Олексіївна, укладені у футляр страху перед новим життям В оповіданні “Хамелеон” поліцейський наглядач Очу-Мелов теж перебуває у футлярі.

Оповідання “Ионич” – чудова ілюстрація того, як люди замикаються у футляр своїх інтересів. Для “Душечки” Оленьки Племянниковой футляром стала любов.

Людина, душу якого закрита у футлярі, – це герой зі стереотипним поводженням, що бажає вибудувати своє життя по якімсь певному шаблоні. У нього є свій мир, найкращий, набагато краще, ніж те, що його оточується Такий і герой оповідання “Людина у футлярі”, учитель грецької мови Беликов. Що представляє із себе ця людина?

Він завжди ходить у калошах, з парасолькою й у теплом пальто на ваті, одяг оточує його як чохол, також у чохлі він завжди носить парасоль, годинники й перочинний ножик. Особа Беликов ховає в комір, як у чохол.

“У цієї людини спостерігалося постійне й непереборне прагнення оточити себе оболонкою, створити собі, так сказати, футляр, що усамітнив би його, захистив би від зовнішніх впливів Дійсність дратувала його, пугала, тримала в постійній тривозі, і, бути може, для того, щоб виправдати цю свою боязкість, своя відраза до сьогодення, вона завжди хвалив минуле й те, чого ніколи не було; і древні мови, які він викладав, були для нього, по суті, ті ж калоші й парасолька, куди він ховався від дійсного життя” – так характеризує Беликова автор. Очі свої вчитель закривало окулярами, а вуха – ватою. Удома його оточували ставні, засувки, а в спальні, схожої на ящик, було ліжко з пологом, у якій учитель обов’язково вкривався з головою й однаково боявся.

Герої оповідання в розмові згадують, що явище це, коли люди прагнуть піти у свою шкарлупу, як равлик або рак-пустельник, нерідке – так і дружина старости, Мавра, ніде не бував, а “останні десять років…

Тільки по ночах виходила на вулицю”. Що це – спадковість або риса характеру – герої не можуть вирішити. Автор за допомогою оповідача Буркина виражає свою думку – такими людьми керує страх перед життям.

Думки його теж обмежені рамками футляра. “Як би чого не вийшло” – от лейтмотив життя недовірливого й надмірно обережного Беликова. Йому було властиво сприймати як керівництво до дії тільки заборони.

У дозволі йому завжди чудилося підозріле Дивно, що вчитель, боявшийся начальства й навколишніх, досить тиха людина, тримав у страху гімназію цілих п’ятнадцять років, виглядаючи скрізь порушення. Колеги почували величезний тиск цього маленького тихого чоловічка, когдаон зітхав, нив про порушення циркулярів і висловлював побоювання. Дивний ритуал “підтримки добрих відносин з товаришами” більше пугал учителів і директора – у мовчазній присутності Беликова в усіх складалася думка, що він щось виглядає, наприклад, немає чи будинку в хазяїв порушень.

Дійшло до того, що його вплив поширився не тільки на гімназію, але й на все місто. Люди прагнули не допустити того, що могло бути, на думку Беликова, недозволеним. Гіперболізуючи дійсність, автор показує картину перекрученого, неповноцінного способу життя героя – адже в його житті немає радостей, немає волі від самого себе, від умовностей, який учитель грецького оточив себе Мало того, ми бачимо й пагубний вплив героя на навколишнім.

Чехів критикує такі риси суспільного лада, як неприйняття освіти й заохочення нашіптування, виказування.

Герой настільки звик до свого вічного футляра, що, коли йому надається можливість змінити життя, женитися, він замикається в собі усе більше. Його наречена Варенька – відкрита, рухлива, вільно й голосно виражає свої емоції. Беликов став побоюватися, що жениться й попадає з нею в яку-небудь історію: “… я боюся: у неї із братом якийсь дивний напрям думок, міркують вони якось, чи знаєте, дивно, і характер дуже жвавий”.

Брат Вареньки, Михайло Коваленко, терпіти не міг Беликова.

Це єдиний герой, що називає речі своїми іменами: учитель грецького – фіскал, “глитай абож павук”, а гімназія перетворилася в управу благочиния; і там “смердить, як у поліцейській будці”. Поки Беликов роздумував про одруження й зважував свої майбутні обов’язки й відповідальність, відбулася подія, що змінила його наміру. Поширили карикатуру на парочку за назвою “закоханий антропос”, до того ж Беликов був уражений видовищем Вареньки на велосипеді Він уважав, що жінкам так поводитися непристойно.

Придя до брата нареченої за тим, щоб запевнити його, що він не давав приводу до такої карикатури, Беликов починає і його повчати, що вчителеві гімназії так поводитися непристойно, адже може дійти до директора й до піклувальника. Михайло ж іншої думки: він не любить, щоб втручалися в його домашні справи, і говорить, що нікому немає справи до їхньої їзди на велосипеді. Обережний Беликов бачить у цьому неповага до влади й говорить, що буде змушений розповісти про бесіду директорові.

Коваленко, приїжджа людина, робить те, що не зробив ніхто до цього: він говорить прямо, що чесна людина й не хоче розмовляти з Беликовим, тому що не любить фіскалів, і спускає його зі сходи.

Унизу вчителя зустрічає розкотистим сміхом Варенька. Одруження відміняється З тих пор Беликов ще сильніше закрився у своєму футлярі, а через місяць умер, обретя свій вічний футляр, досягши ідеалу: “коли він лежав у труні, вираження в нього було лагідне, приємне, навіть веселе, точно він був радий, що нарешті його поклали у футляр, з якого він уже ніколи не вийде”. Оповідач виражає думки автора: ховати таких людей, як учитель грецького – велике задоволення.

Колектив учителів із двох гімназій і семінарії повернулися зі цвинтаря з відчуттям волі, але після цього не стало краще, тому що не один “чоловік у футлярі” був на світі. Один з діючих осіб, Іван Иванич, говорить: “Ми живемо в місті в духоті, у тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо у гвинт – хіба це не футляр?

А те, що ми проводимо все життя серед ледарів, сутяг, дурних, дозвільних жінок, говоримо й слухаємо різну дурницю – хіба це не футляр?” Доводиться жити серед тих, хто бреше, і не сміти сказати правду, самому брехати й терпіти приниження через чина – от прикмети часу, відзначеного загальним страхом. Автор показує, що це явище – не норма життя, а виродливе відхилення від її. У сліпій запопадливості виконання чиновницької служби герой закриває себе у футляр – це, на думку Чехова, неминучий вплив соціального будуючи