Українське село. Що може бути красивішим за квітучі сади, зелені луки, біленькі хати? Скрізь любо і чисто для зору людського. Он жаріє під вікнами мак, соняшники палахкотять за тином; діти, мов ті янголята, ходять у світлих сорочках, бавляться; чутно спів пташок у густих лісах; у синьому-снньому небі пливуть білі хмариночки. Все, як звелів Господь.
Справжній рай. Справжній?..
Тридцяті роки… “Все зруйноване! Зграї гайвороння кружляють скрізь, над всенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур’янів”.
Скрізь пустка, бруд, мерці.
Такий різкий контраст ми бачимо на сторінках роману В. Барки “Жовтий князь”, роману про страшні часи 30-х років.
Автор створює образ жовтого князя – символу зла і насильства, голоду і смерті. Це рудий ящір тоталітарної системи, який несе руїну. Це він перетворив мальовниче українське село на великий цвинтар.
Василь Барка постійно вносить у роман жовті кольори різних відтінків – то охристий, то огнистий, то сірчано-жовтий, то рудий. І постійно цей колір асоціюється не із зрілим колоссям,
Мирона Даниловича, голову роду Катранників, скрізь переслідують охристі марища – ящіри. “Ну, ящір і єсть! Скоро – час головного, який від прірви і мучитель… ” Повсюди жовто… Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, бо в них ніхто не живе.
Народ розуміє, що в Україну прийшло зло. Вони знають, звідки воно, але ж зробити нічого не можуть. Лише пошепки можуть поговорити один з одним.
Бабуся Харитина Григорівна намагалась зберегти хоч якісь харчі для дітей: “Оддайте харчі, то ж не ваше – не ви працювали! Дітям їсти треба, оддайте зараз, я вам кажу!”
Але не чують стареньку ні Отроходін, який мріє виконати будь-яку вказівку “з верху”, ні міліціонери – “охоронці порядку”, які не можуть уже не оббирати людей. Вони звикли до “грабежу останніх харчів людських”. І Отроходін, і міліціонери, і всі грабіжники – це свита князя, який іде Україною, “кладе знак на лобі і на долоні”, знак диявола.
Супутник Мирона Даниловича згадує про цього звіра, який “з дна морського виходить, це – з життя народів* де всякі хвилі котяться. Виліз він із багна в образі партії, – зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано – звір”.
Згадує старий Прокіп і про колгоспи як про злу, хитру витівку, де обдурюють працівників, платять їм менше, ніж у магазині. Мирон Данилович називає такі колгоспи “татарщиною”, де “що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: рабочий день”.
Отже, “жовтий князь” та його прислужники – злі, темні сили тоталітарної системи. Хочеться вірити, що вони більше ніколи не прийдуть на наші землі, ніколи не пануватимуть на ній.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)