Павло Тичина – один з найталановитіших українських поетів початку XX століття, людина з непростою біографією і нелегкою долею. Він не був розстріляний чи заарештований і відправлений до Сибіру чи Соловків, як багато інших письменників, проте за це він приніс, мабуть, найстрашнішу жертву для митця – свій талант. Людина, незвичайні творчі здібності якої не міг не визнати жоден критик, віддала своє обдарування на службу партійній верхівці, “обміняла свої сонячні кларнети на мальовану дудку”, як пізніше-зазначали дослідники.
Проте
У першій
Тичина нагадує, що земля наша благословенна, адже за давньою легендою саме на Київських горах був Андрій Первозванний: То Україну За всі роки неслави благословляв хрестом Опромінений, Ласкою Божою в серце зранений Андрій Первозванний. І засміялися гори, Зазеленіли. Та бачив поет, що й багато зла коїтеся навкруги: тривають братовбивчі війни різні партії не можуть поділити владу, а страждає простий народ. Його вірш “Скорбна мати” сповнений засудження війни, жаху від того, що стільки людей втратили своє життя. Тичина звертається до біблійної тематики, до образу Діви Марії, яка ходить Україною і жахається від побаченого: Христос воскрес? – не чула, Не відаю, не знаю.
Не буть ніколи раю У цім кривавім краю. Поет підкреслює богообраність і винятковість України, бо саме тут, за його словами, удруге народився і був розіп’ятий Христос. “Скорбна мати” – це єдиний пройнятий трагічним пафосом вірш збірки, проте у наступній збірці “Замість сонетів і октав” ці настрої значно посилилися, бо автор побачив, що всі надії на покращення не виправдалися, що війна триває, а щастя народу так і залишилося далекою мрією. Він зображує Україну розіп’ятою протиборчими силами, вкритою трупами і политою кров’ю безневинних жертв.
Поет, як справжній гуманіст, встає на захист загальнолюдських ідеалів, намагаючись нагадати людям, що слід берегти життя і що “на людину слід дивитися, як на скарб світовий”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)