Але північне місто – як примара мрячний, Ми, люди, проходимо, як тіні в сні. Лише ти крізь століття, незмінний, вінчаний, З рукою простягненої летиш на коні. В. Я. Брюсов До поеми “Мідний вершник” (1833) Пушкін кілька разів звертався до образа пануючи-реформатора: у поемі “Полтава” (1829), у незакінченому романі “Арап Петра Великого” (1830), у матеріалах до “Історії Петра Великого”. Протягом усього творчості поет по-різному оцінював діяльність Петра.
Спочатку Петро представлявся Пушкіну винятковою історичною особистістю.
“Геній
Движенья швидкі. Він прекрасний.
Він весь, як божия гроза. (ІІІ) Петро зображений як діяльний государ, “понад натхненний” (ІІІ), що знає, що потрібно для його держави, щоб продовжувати реформи в благо Росії, – необхідна перемога над шведськими військами й над Карлом Тому він активно втручається в Полтавську битву. Його поводження
Перед шведськими військами В качалці, блідий, нерухомий, Страждаючи раною, Карл з’явився. (ІІІ) Поема “Полтава” закінчується рядками, де поет визнає надзвичайні заслуги Петра перед Росією й у військової, і в політичної, і в адміністративної, і в культурної областях. Сучасна Росія, на думку Пушкіна, є насамперед утвором Петра Великого: У громадянстві північної держави, У її войовничій долі, Лише ти спорудив, герой Полтави, Величезний пам’ятник собі (Епілог) Однак поет бачив у царі й крайній прояв самовладдя – прямий деспотизм. “Петро нехтував людство, може бути, більш, ніж Наполеон”, – продовжує Пушкіна в “Замітках по російської історії XVІІІ століття”. У незакінченому романі “Арап Петра Великого” Петро зображується вже більш реалистично, ніж в “Полтаві”.
З одного боку, цар представлений як мудрий державний діяч, що перебуває в постійних працях і турботах про свою державу. Ибрагим спостерігає Петра під час диктування указів, під час роботи в токарській майстерні й т. буд. Цар уважно ставиться до свого улюбленця: він розуміє, що Ибрагиму потрібно женитися, адже африканець почуває себе чужим і самотнім у російському суспільстві.
Цар сам підшукує й сватає йому наречену – Наталю з боярського роду Ржевских. З іншого боку, у Петрові Пушкін бачить не тільки державну мудрість і людяність, але й самодержавне свавілля, коли той не бажає вникати в обставини окремої людини, наприклад, не бажає поцікавитися почуттями самої нареченої, і, допомагаючи Ибрагиму, цар розбиває життя Наташи. Іншими словами, у романі автор відзначає як позитивні риси характеру Петра (діяльну активність, державну мудрість, щиру турботу про улюбленців), так і негативні (безцеремонність, небажання вникати в життєві проблеми своїх підданих, переконання, що всі йому підвладно). Критичне відношення до Петра не заважає поетові визнавати видатні заслуги пануючи й дивуватися його енергії, працездатності, широті його душі.
Вірш “Станси” (1826) написане як своєрідне наставляння новому цареві Миколі Першому, котрого автор призиває у всім бути схожим на великого пращура. У вірші відзначається творча діяльність Петра, його патріотизм: Самодержавною рукою Він сміло сіяв просвещенье, Не нехтував країни рідної: Він знав її предназначенье. У вірші “Бенкет Петра Першого” (1835) поет підкреслює великодушність і мудрість пануючи, що вмів не тільки давати відсіч ворогам, але й множити число своїх прихильників і друзів Бенкет в ” Питербурге-Містечку” цар улаштувало не тому, що відзначає військову перемогу; не тому, що святкує народження спадкоємця; не тому, що радується новому кораблю: Немає!
Він з підданим мириться; Винуватому вину Відпускаючи, веселиться; Кружку пінить із ним одну; И в чоло його цілує, Світлий серцем і особою; И прощенье тріумфує, Як перемогу над ворогом.
В “Мідному вершнику” риси моці й самовладдя в образі Петра доведені до межі. У вступі цар зображується як далекоглядний державний діяч: Пушкін приводить міркування Петра, навіщо повинна бути побудована нова столиця. Це й військові цілі (“Відсели загрожувати ми будемо шведові”), і державні політичні міркування (“У Європу прорубати вікно”), і торговельні інтереси (“Всі прапори в гості будуть до нас”).
При цьому Петро начебто б і не звертає увагу на те, що по ріці пливе в челне рибалка, що “тут і там” чорніють бідні хати; для нього берега Неви однаково пустельні, він захоплений великою мрією й не бачить “маленьких людей”.
Далі у вступі треба опис прекрасного міста, що був побудований на топких болотах, на низьких невських берегах і став вродою й гордістю Росії, символом могутності країни, який покоряється навіть природа. Отже, Петро у вступі представлений як щирий творчий геній, що “створює все з нічого” (Ж.-Ж. Руссо). Уже в першій частині поеми, де показаний бунт стихій (повінь), Петро перетворюється в “гордовитого бовдура” – пам’ятник е. Фальконе, чудовий по своїй емоційній виразності.
Мідний вершник зображений як істота вище.
Нащадок Петра, Олександр Перший, смиренно заявляє в поемі: “З божою стихією Царям не подолати” (І), а Петро на своєму бронзовому коні піднімається над стихіями, і хвилі, які встають навколо пам’ятника, як гори, нічого не можуть із ним зробити: Над возмущенною Не Вию Коштує із простертою рукою Кумир на бронзовому коні. (І) У другій частині, що описує бунт людини, Мідний вершник названий владарем Долі, що своєю фатальною волею направляє життя цілого народу. Петербург, це прекрасне місто, побудований “під морем” (ІІ).
Інакше кажучи, коли Петро вибирав місце для нової столиці, він думав про велич і багатство держави, але не про простих людей, які будуть жити в цьому місті. Через великодержавні плани пануючи звалилося щастя й життя Євгенія. Тому божевільний Євгеній дорікає Мідного вершника й навіть загрожує йому кулаком: у душі безумця народжується протест проти насильства чужої волі над його долею. Петро в поемі стає символом бездушної Російської держави, що зневажає права “маленької людини”.
Статуя у хворій уяві Євгенія оживає, Мідний вершник несеться, “осяяний луною блідої” (ІІ), і стає Блідим Вершником набледном Коні (“Одкровення Іоанна Богослова” 6:8), тобто біблійним образом смерті.
От до чого приходить Пушкін, думаючи про великого творця нової Росії. Мідний вершник утихомирює-лякає “маленьку людину, що збунтувалася,”. Як невська вода після повені схлинула назад у русло ріки, так і в державному житті все бистро прийшло в “колишній порядок” (ІІ): бунт божевільного одинака нічого не змінив у суспільстві, і Євгеній умер удалині від людей, на порозі того самого будинку, де мріяв знайти щастя.
На закінчення можна сказати, що з роками критичне відношення Пушкіна до Петра Великому підсилювалося. У матеріалах до “Історії Петра Великого” автор швидко стосується реформ пануючи, які є “плоди розуму великої, виконаної доброзичливості й мудрості”, зате докладно приводить ті укази, які свідчать про “свавілля й варварство”, “несправедливості й жорстокості”. Ці різні оцінки Пушкіна-Історика знайшли відбиття в його художніх творах.
Спочатку поет ставився до царя як до яскравої особистості, справедливому й мудрому государеві, великодушній і скромній людині. Поступово образ Петра стає складним і суперечливим, у ньому, поряд з державною мудрістю й доцільністю, присутні риси самодержця, упевненого, що він має законне право вершити й ламати долі людей по власному розумінню.
В “Мідному вершнику” представлений фінал еволюції образа Петра в пушкінській творчості: людські риси в Петрові взагалі відсутні, автор називає його “кумир на бронзовому коні” – ні розлютована стихія, ні людські лиха не стосуються його. Імператор з’являється символом російської бюрократичної держави, далекого інтересам простих людей і обслуговуючого тільки саме себе. Оскільки поема є найбільш пізнім великим добутком про Петра, можна затверджувати, що Пушкін прийшов до багатобічного погляду готівка Петра, у якому з’єднуються й повагу, і різко критичне відношення
(2 votes, average: 4.50 out of 5)