Образ Петербурга, створений у російській літературі, вражає своєю похмурою красою, державною величчю, але й “європейською” холодністю, байдужістю. Таким Петербург бачив Пушкін, створюючи поему “Мідний вершник”, повість “Станційний доглядач”. Гоголь підкреслював все неймовірне, фантастичне в образі Петербурга.
У зображенні Гоголя Петербург – місто-ілюзія, місто абсурду, що породив Хлестакова, чиновника Поприщина, майора Ковальова.
Петербург Некрасова – уже цілком реалістичне місто, де “усе зливається, стогне,
Місто у романі стає реальною діючою особою, зі своєю зовнішністю, характером, способом життя. Перше ж зіткнення з ним обертається для Раскольникова невдачею. Петербург начебто “не приймає” Раскольникова, байдуже дивлячись на його тяжке становище. Бідному студентові нема чим платити за квартиру, за навчання
Комірка його нагадує Пульхерии Олександрівні “труна”.
Одяг Родіона давно перетворився в лахміття. Якийсь п’яний, насміхаючись над його костюмом, обзиває його “німецьким капелюшником”. На Ніколаєвськом мосту Розкольників мало-мало не потрапив під коляску, кучері хльоснув його батогом.
Якась бариня, прийнявши його за жебрака, подала йому милостиню И “неясне й нерозв’язне враження” Раскольникова начебто вловлює цю холодність, неприступність Міста.
З набережній Неви героєві відкривається чудова панорама: “небо… без найменшої хмарини”, “вода майже блакитна”, “чисте повітря”, що сіяє купол собору. Однак “непоясненим холодом віяло на нього завжди від цієї чудової панорами; духом німим і глухим повна була для нього ця чудова картина”.
Однак, якщо до долі Раскольникова Петербург холодний і байдуже байдужий, те це місто безжалісно “переслідує” сім’ю Мармеладових. Постійна вбогість, голодні діти, “холодний кут”, хвороба Катерини Іванівни, пагубна пристрасть Мармеладова до випивки, Соня, змушена торгувати собою, щоб урятувати сім’ю від загибелі, – от жахаючі картини життя цієї нещасної сім’ї. Мармеладов, потай гордившийся своєю дружиною, мріяв дати Катерине Іванівні те життя, який вона гідна, улаштувати дітей, повернути Соню “у лоно сім’ї”. Однак мріям його не призначено збутися – сімейне благополуччя, що смутно позначилося спереду відносне, у вигляді зарахування Семена Захаровича на службу принесено в жертву його пагубнойстрасти.
Численні питні заклади, зневажливе відношення людей, сама атмосфера Петербурга – все це встає нескоримою перешкодою на шляху щасливого, благополучного життя Мармеладова, доводить його до розпачу. ” чиРозумієте ви, чи розумієте ви, вельмишановний пане, що виходить, коли вже нікуди більше йти?
” – з гіркотою викликує Мармеладов. Боротьба з Петербургом виявляється не під силу бедному чиновникові Місто, це збіговисько людських пороків, виходить переможцем у нерівній боротьбі: Мармеладов задавлений багатим екіпажем, від сухоти вмерла Катерина Іванівна, залишивши дітей сиротами. Навіть Соня, що намагається активно протистояти життєвим обставинам, зрештою їде з Петербурга, пішовши за Раскольнико-Вим у Сибір.
Характерно, що Петербург виявляється близький і зрозумілий самому “демонічному” героєві роману – Свидригайлову: “Народ пиячить, молодь утворена від бездіяльності перегоряє в незбутніх снах і мріях, спотворюється в теоріях; звідкись жиди понаїхали, ховають гроші, а все інше розпусничає. Так і пахнув на мене це місто з перших же годин знайомим заходом”. Свидригайлов зауважує, що Петербург – місто, похмура, тужлива атмосфера якого угнетающе діє на людську психіку “У Петербурзі багато народу, ходячи, говорять самі із собою.
Це місто напівбожевільних. Якщо б у нас були науки, то медики, юристи, філософи могли б зробити над Петербургом драгоценнейшие дослідження, кожний по своїй спеціальності.
Рідко де найдеться стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як у Петербурзі. Чого коштують одні кліматичні впливи! Тим часом це адміністративний центр всієї Росії й характер його повинен відбиватися на всім”, – говорить Аркадій Іванович.
І герой тут багато в чому правий. Сама атмосфера Міста, здається, сприяє злочину Раскольникова. Жару, духота, известка, лісу, цегла, пил, нестерпний сморід з распивочних, п’яні, повії, що б’ються обшарпанці – все це вселяє героєві “почуття найглибшої огиди”.
І почуття це заволодіває душею героя, простираючись і на навколишніх, і на саме життя. Після злочину Раскольниковим опановує “нескінченне, майже фізична відраза до всього встречавшет і навколишньому, завзяте, злісне, ненависне Йому бридкі всі зустрічні, – бридкі… їхньої особи, хода, рухи”.
І причиною цього почуття є не тільки стан героя, але й саме петербурзьке життя. Як зауважує Ю. В. Лебедєв, Петербург згубно впливає й на людські вдачі: люди в цьому місті жорстокі, позбавлені жалості, жалю Вони начебто успадковують всі дурні якості їхнього Міста, що породило. Так, розсерджений кучері, що кричали Раскольникову, щоб той посторонився, хльоснув його батогом, і сцена ця викликала схвалення навколишнього, їхнього глузування.
У распивочной все громко сміються над оповіданням п’яного Мармеладова.
Для відвідувачів “закладу” він – “потішник”. Такий же “забавою” для навколишніх стає й сама смерть його, Горе Катерини Іванівни. Коли вмираючого Мармеладова відвідує священик, то двері із внутрішніх кімнат починають поступово відчинятися “цікавими”, у сінях усе щільніше й щільніше тісняться “глядачі”.
Сповідь і причащання Семена Захаровича для мешканців не що інше, як спектакль.
І в цьому Достоєвський бачить образу самого таїнства смерті. Потворність життя привела до порушення всіх норм внутрісімейних відносин. Алена Іванівна й Лизавета – рідні сестри Тим часом у відносинах Алени Іванівни до сестри не помітно не тільки прояву любові, але й хоч якихось родинних почуттів.
Лизавета перебуває “у повнім рабстві в сестри своєї”, працює на неї “день і ніч” і терпить від її побої. Інша “розважлива дама” у романі думає про те, як подороже продати власну дочку, шістнадцятирічну дівчинку-гімназистку. Підвертається багатий поміщик Свидригайлов, і “розважлива дама”, не бентежачись віком нареченого, відразу благословляє “молодих”. Нарешті, поводження Соні також не зовсім логічно.
Вона жертвує собою заради малолітніх дітей Катерини Іванівни, щиро любить їх, але після смерті батьків з легкістю погоджується віддати дітей вприют.
Темним, лиховісним з’являється Петербург у численних інтер’єрах, пейзажах, масових сценах. Як зауважує В. А. Котельников, Достоєвський тут “відтворить натуралістичні подробиці міського побуту – похмурий вигляд дохідних будинків, похмуру внутрішність їхніх дворів, сходів, квартир, мерзенність трактирів і “закладів””. Характерна сцена відвідування Раскольниковим Сінної площі Тут юрбиться безліч “лохмотников”, “усякого роду промисловців”, торговців.
Увечері вони замикають свої заклади й розходяться по будинках.
Тут же живе безліч жебраків – “можна ходити в якому завгодно виді, нікого не скандализируя”. От Розкольників іде по До-Му бульвару. Раптом він зауважує п’яну молоденьку дівчину, “простоволосу, без парасольки й рукавичок”, у розірваному платті Її переслідує невідомий пан.
Разом з городовим Родіон намагається врятувати її, однак незабаром він розуміє безплідність своїх спроб. От герой іде на Садову. По дорозі він зустрічає “розважальні заклади”, компанію повій “із сиплими голосами” і “підбитими очами”.
Один “обшарпанець” голосно лається з іншим, поперек вулиці валяється “якийсь мертвецки п’яний”.
Усюди шум, регіт, вереск. Як зауважує Ю. Карякин, Петербург у Достоєвського “насичений шумом” – стугонливі вулиці, лементи обшарпанців, деренчання шарманки, голосні скандали в будинках і на сходах. Картини ці нагадують “вуличні враження” Некрасова – цикли “На вулиці” і “Про погоду”.
У вірші “Ранкова прогулянка” поет відтворить приголомшуючий ритм життя великого міста: Усе зливається, стогне, гудет, Якось глухо й грізно рокоче, Немов ланцюга кують на нещасний народ, Немов місто обрушитися хоче, Тиснява, говір… (про що голосу? Усе про гроші, про нестаток, про хліб). Пейзаж у цьому вірші перегукується з міським пейзажем у романі Достоєвського.
У Некрасова читаємо: Починається день потворний – Мутний, вітряний, темний і брудний. А от один з пейзажів у романі “Злочин і покарання”: “Молочний, густий туман лежав над містом. Свидригайлов пішов по слизькій, брудній дерев’яній бруківці, у напрямку до Малої Неви…
З досадою став він розглядати будинку… Ні перехожого, ні візника не зустрічалося по проспекті. Унило й брудно дивилися яскраво-жовті дерев’яні будиночки із закритими ставнями.
Холод і вогкість проймали все його тіло…
” Цьому пейзажу відповідає настрій Раскольникова: “…я люблю, як співають під шарманку в холодний, темний і сирий осінній вечір, неодмінно в сирий, коли у всіх перехожих блідо-зелені й хворі особи; або, ще краще, коли сніг мокрий падає, зовсім прямо, без вітру… а крізь нього ліхтарі з газом блищать… “, – говорить герой випадковому перехожому. Сюжет некрасовского вірша ” чиЇду вночі по вулиці темної”, в основі якого доля вуличної жінки, випереджає сюжет Соні Мармеладовой.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)