В Україні “родилась, гарцювала козацька воля”.
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні…
Це уривок із поезії Шевченка “Думи мої, думи мої…”. Ці слова – правдивий пролог до першої збірки Шевченка і до всієї його творчості. Назва її дала літературне наймення поетові, з яким він назавжди увійшов у свідомість нашого народ).
Образ народного співця ми зустрічаємо в багатьох поемах Шевченка: “Перебендя”, “Гайдамаки”, “Катерина” та інших.
Співає скрізь, де тільки збираються люди.
У піснях його і радість, і смуток, вони на кожний випадок життя. В степу на могилі співає кобзар, і слухач його -тільки вітер у полі. Бо співає він для себе у хвилини високого Божого натхнення. Це великий митець, який чує все: і що вітер говорить, і про що співає море.
Він одинокий, не завжди зрозумілий людям.
Логічним продовженням цього образу
Всю ніч погуляємо,
Ляхів погойдаємо,
Та так погуляємо,
Що аж пекло засміється,
Земля затрясеться,
Небо запалає…
Участь у повстанні кобзарів – історичний факт. Вони проходили кривавими шляхами разом з повсталим народом. Кобзар Волох – це художнє втілення козацької вольниці, героїзму і завзяття, козацького сміху, дотепу й жарту.
Зовсім інша роль образу кобзаря в поемі “Катерина”. Він з’являється в останній частині поеми. Цим образом письменник продовжує біографію Івася.
Хлопчик стає поводирем кобзаря. Мабуть, кобзар зуміє історію Івася розповісти людям. Вона стане однією з його пісень, і доля сироти, його нещасної матері Катерини схвилює не одне серце.
Тарас Шевченко підніс образ кобзаря до символу. Він виразник національного болю України, захисник знедолених і глашатай волі та незалежності рідного краю.