Якщо нічого не зробити для нинішньої людини, якщо все нове (“от ти тягнеш із чужого будинку”) лише повторення колишніх рабських, злидарських звичок, то до чого все жертви, шабельні походи? Чапаєв іде коріннями й до стихійних народних правдошукачів, і до ватажків з легенд, пісень. Він, як і Разін, може сказати: “Я прийшов, щоб дати вам волю”. А не одне право на грабіж…Інакше й бути не могло – адже Жовтень мимоволі торкнувся, сколихнули всі шари (і ідеальне, і звіряче) народного буття, пожвавив самі древні мрії
Рушимо в дорогу зачарований,
Писав в 1918 році про такий же несвідомий порив до волі Велимир Хлебников (“Воля всім”). Чи міг бути дуже розтягнутим цей шлях зачарувань?
Навряд чи… Уже в 1919 році Чапаєв відчуває, як зникає простір, як звужується поприще волі, як костеніє адміністративний апарат, виникає сектантська диктатура вузького кола “присвячених”. Замість наївних “сирих” шукань героя – тверда вказівка із центра. Кінець саморуху, саморозвитку. Але кінець у якімсь змісті… не остаточний. Є один завіт, майже заповіт Чапаєва, раз у раз що виправдувався
Під час однієї з бесід з Кличковим – а Чапаєв у підсумку переміг всю сушу й раціоналізм комісара-контролера! – герой сказав про безсмертя почуття волі в людині, про велич людського достоїнства, пробудженого в ньому Жовтневою революцією. Герой спробував визначити головну зміну, що внесла в його соціальну свідомість революція. Що він знайшов в 1917-1919 роки?
Хоробрість з’явилася?
В одній зі сповідей Чапаєва про “розпрямлення” душі, росту самоповаги – ціла епоха змін, еволюції народної свідомості. “Я, приміром, був рядов-те, так што мені: уб’ють аль не вб’ють, не всі мені одне? Кому я, така воша, боляче потрібний виявився? Таких, як я, народять, скільки хочеш… Потім, дивлюся, відзначати мене стали – на людину схожий, виходить… І от ви помітьте, товариш Кличков, што чим я вище піднімаюся, Тим життя мені дорожче… Не буду я з вами лукавити, прямо скажу – думку про себе розвивається таке, што от, мов, не клоп ти, каналья, а людина теперішній, хочеться жити по-теперішній^-те, як треба…
Не те што боягузливіше став, а розуму більше. Я вже танцювати на окопі тепер не буду: пустуєш, брат, зрячи вмирати не хочу…”
“Дешева людина на Русі” – цю рабську думку мільйони таких, як Чапаєв, відкинули назавжди після Жовтня. Герой заповість нащадкам: витрачати волю треба не на руйнування, не на розгул диких інстинктів, а на загальнолюдську мету – заощадження, розквіт життя, підвищення ціни людини. Воля – це безперервний духовний подвиг…
Роман Дм. Фурманова, як чесний і глибоко пережитий свидетельский документ, змушує ще раз задуматися про різноманіття сил, характерів, залучених на поприще російської історії, що додали їй своє неповторне фарбування. Що ми пережили тоді?
(2 votes, average: 3.50 out of 5)