Тибурцій і Валек, поховавши Марусю, кудись зникли з містечка. Васі дуже не вистачало друзів, їхніх розмов. Усе пережите разом згадувалось з якимось світлим сумом, сльози виступали на очі, і – дивна річ – сум поступово зникав, на серці ставало легше.
Вася незабаром відчув, що його серце дуже вдячно друзям за те, що вони були.
Хлопець поділився цією думкою з батьком. Суддя, коли в нього був вільний час, гуляв з сином просто вулицями містечка. Навесні вони стали брати з собою і Соню.
Ноги сами привели їх до маленького зеленого горбика,
Батько простелив на землі свій плащ.
– Це та маленька дівчинка, що гралася моєю лялькою? – раптом спитала Соня. У Васі перейняло дихання. За нього відповів батько. Тепер він знав, що не треба
Приховувати від дітей сумне, що маленькі все розуміють, іноді навіть краще від дорослих.
Соня підняла на татка і брата вологі гарні очі:
– А чи можна зробити так, щоб всім дітям жилося добре? Що для цього треба зробити? Що саме я можу для цього зробити?
– Я можу, – тихо сказав Вася. – Я буду добре вчитись.
Татко, я так цього хочу, я все життя буду за це боротись…
– Я буду з тобою, синку. Треба хоч наприкінці життя взяти на себе більшу відповідальність. Я гадаю, ми знайдемо однодумців.
Це мій обов’язок і перед цією дівчинкою, і перед власними дітьми.
Соня переводила оченята з татка на брата. Смужки від сліз блищали на її щоках. Обличчя стало серйозним, наче дівчинка раптом подорослішала.
– Я буду розповідати про Марусю. І зараз, і коли виросту і стану вчителькою. Може, я колись напишу про це казку. Правда, це буде сумна казка…
– А ще – ми будемо приходити на цю могилку.
Ці обіцянки не були лише словами. Вася ще студентом юридичного став палким пропагандистом, справжнім ватажком. У їхнього студентського гуртка була чітка демократична програма.
Одного разу на мітингу до нього пробився через натовп смуглявий робітник з гвинтівкою. “Валек!” – кинувся Вася до нього…
Але це вже інша розповідь.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)