Твір за творчістю Д. Павличка. Син простого хлібороба з Прикарпаття, Павличко приніс у велику літерату ру долю свого краю. Івано-Франківщина… У підгірському селі Стопчатові 28 ве ресня 1929 року народився Дмитро Васильович Павличко. “Стопчатів – мо колиска і гордість моя”, – скаже він пізніше.
А довкола уславлені осередки гуцульського різьбярства, кераміки, килимарства: Косів, Коломия, Космач. Край їовбуша, край, де квітували таланти Стефаника, Черемшини, Мартовича, витав дух великого Франка. Польсько-шляхетські окупанти чинили
Школа була польська, українська мова – заборонена. Сонфлікти, що з цього виникали, поет пригадає потім у нотатках “Про себе” та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності. “За мову мужицьку не раз на колінах довелося у школі стояти мені…”
Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно
Ти зрікся мови рідної, нема Тепер у тебе роду, ні народу. Чужинця шани ждатимеш дарма В твій слід він кине сміх-погорду!
Тематично з цим віршем споріднений “Лист до одного знайомого в справах філологічних”, у якому також ідеться про негідника-ледаря, що “рідне поле на-пропаще в будяччі кинув…, що рідне слово в собі зтасив, неначе ватру”. Так писав поет на початку свого творчого шляху. А ось твори пізнішого Павличка (цикл “Вірші з Монголії”, 1988 р.).
У поезії “Між горами в долинах – білі юрти…” йдеться про любов монголів до своєї вітчизни, до рідної мови, яку вони шанують і бережуть – “дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою”. Поет припускає, що якби навіть сам Бог запропонував монголам “півсвіту…, Європу й Азію” за рідну мову, то “вони сказали б: – Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!” Адже мова народу – найсвя-тіше його багатство, його скарб:
То – наше слово, то – щоденне чудо, То – сонця зір крізь каменя більмо, То – дух народу – о всесильний Буддо! Все в нас бери – лиш мови не дамо!..
Синівській відданості монголів рідному слову, пісні, всім проявам духовного багатства нації поет протиставляє своїх “рідних” земляків (чи монголів, як їх названо колись). Глибоко западає в душу його докір:
А ви, мої освічені монголи, Нагі внучата княжої землі, Все віддали – і рідну мову й школи За знак манкурта на низькім чолі.
Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, на Україні – понад п’ять мільйонів. Це – наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась у республіці керівництвом майже всіх рангів. Роздуми Павличка про місце української мови в минулому, сучасному та майбутньому світі лягли в основу поезії “В кабінеті Леніна”.
Вперше цей вірш побачив світ у книжці “Гранослов” 1967 року, а потім понад 20 літ був заборонений і тільки 1989 року його знов опубліковано в тритомному зібранні творім поета. Вірш пройнятий глибокою тривогою за рідну мову. Згадка про сумнозвісної о Валуєва в душі поета породжує риторичне запитання:
Чи довго душа твоя, мов гад, покручена, Буде вповзати до нашого дому?
Циркуляр царського міністра, гадає поет, і понині дивись та й вишкірим, свою живучість у вигляді сусловської теорії про злиття націй, а відтак і мов У роки сталінського засилля, брежнєвського застою проводилась відверта, нахабна політика русифікації, гноблення націй і їхніх культур, їхніх мов. Завзято старалися емісари Суслова в Україні – особливо в царині народної освіти. Вони позбавили наших дітей у дошкільних закладах, в середній та вищій школах можливості вивчати рідну українську мову, літературу, історію. В багатьох містах, великих і малих, або зовсім позакривали українські школи, або їх залишилися одиниці. Звичайно, спокійно спостерігати все це і мовчати поет не міг.
Мова українська – мова великого народу жила й буде жити – стверджує поет.
Усміхайся мові своїй, Тарасе! Вона не упала під нагаєм, Вона і в тундрі не стала карликом. І ми сьогодні із нею встаєм.
Ліричний герой поезії “Якби я втратив очі, Україно…” любить природу, культуру свого народу. Навіть осліпнувши, він не впав би у відчай, бо йому “лунала б мова солов’їна: увесь невидимий для нього світ “від сяйва слова знову б заяснів”. На запитання, яким починається сонет “О рідне слово, хто без тебе я?”, розгорнута відповідь у наступних рядках: “Німий жебрак, старцюючий бродяга, мертвяк, оброслий плиттям саркофага, прах, купа жалюгідного рам’я”.
В такий непотріб може перетворитися той, хто занедбає священний обов’язок громадянина і патріота – любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то “пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я”. Мова нашого багатомільйонного народу дорога й тим, що її у спадок передали “батьки і предки невідомі”, які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Вірним лицарем і оборонцем рідного слова був і залишається Дмитро Васильович Павличко, подвижник, невтомний борець за національно-культурне відродження українського народу, його історії, мови, національної гідності.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)