Н. Хвильовий – письменник, породжений революцією, нею покликаний до Творчості. Тому революція в його добутках часто з’являється в образі Матері, в образі Марії, в образі Жінки. Своєрідним символом, по-справжньому революції виступає жінка в новелі “Кіт у чоботах”, товариш Жучок. Із глибокою задушевністю, сонячною привабливістю малює художник того “кота в чоботах”, товариша Жучка – жінку, що поруч із самовідданими борцями безстрашно переборює труднощі, щоб у боротьбі добути щасливе Майбутнє людині.
Прозаїк не малює, він
Письменник простежує, як духовно стане, мужніє, усвідомить велич своїх дій проста жінка із села, що з бійцями пройшла “від краю до краю нашу запашну червону революцію”, що ходить “по бур’янах революції”. Новела “Кіт у чоботах” може бути блискучою ілюстрацією до імпресіоністичної манери листа, і не тільки в тематичному плані або в техніку, а в загальній світоглядній установці – в умінні зображувати не типовий характер, а колоритну індивідуальність.
Тому що необхідно, щоб це була “пісня пісень, необхідно, щоб був – Гімн”. Грамотно навіть виділяє слово гімн в окремий, новий рядок, і пише його з великої букви: Гімн. І закрадаються сумніви: “хіба я створю гімн “котові в чоботах”, щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?”. “Хіба я створю гімн?” – ставить він ще раз питання й намагається подальшим оповіданням справді проспівати гімн Жінці, що віддала всю себе революції і яка… яка потім, на жаль, стала зайвої вжизни.
А далі письменник короткими, але досить іскристими штрихами подає нам портрет “кота в чоботах”. Ця жінка не закінчувала гімназій (“Гімназія – для панів. А для нас – немає!”), але вмілий говорити із солдатами, виступати: “Вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі мовлення, що ми лише рота роззявляли”. Пройшла вона – товариш Жучок – “кіт у чоботах” – нескінченними дорогами революції: “Схід.
Захід. Північ. Південь”. “Мчалися місяці… Пройшло… я не знаю, скільки пройшло: може, це було вчора, а може, позавчора, а може, промайнуло двісті років?” Відгриміли війни й революції, наступили інші часи. І як же Жучок?
Де вона? Згадаєте, на початку новели: “сьогодні в степах кіннот не чути…”. “Зникли, розійшлися по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки”. Вона тепер секретар комячейки. Це вона пише “сувору” записку своєму бойовому товаришеві: “Товариш, ви, здається, приїхали ще в п’ятницю.
Пропоную негайно зареєструватися в осередку”. У дні революції вона була сдержанна, чист і чесна, морально стійка й витримана, як і личить бути жінці “з бадьорими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції й, як мураль, тягне сонячне світло, щоб висушити болото…” І вона була закохана: “…у нас є молодий “хлопчик”. Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як він обіймав її: і вона мовчала. І ця жінка, як і всі інші, вірила: “Зав’язка – жовтень, а розв’язка – сонячне століття, і до нього йдемо…” І от прийшли…
До тому “сонячному століттю”… Уважно прочитайте сцену зустрічі “кота в чоботах” з однополчанином, автором новели Миколою Хвильовим… Ви відчуєте, скільки жалю, болю, теплій іронії приховано в словах: “Ясно: пройшло стільки часу.
Товариш Жучок дочитала – прочитала “Що таке комунізм…” І тільки”. Прочитала – і тільки. Не зрозуміла.
Не усвідомила. Не осягла, як і сотні, тисячі не дійшли до суті. Але й товариш Жучок, і ті партійні товариші усвідомили інше, що вони керівники, вони вершителі людських доль: “Ходить “кіт у чоботах” по бур’янах революції й, може, і сам не знає, що він секретар комячейки, а потім довідається й пише: “Пропоную зареєструватися…”.
Звідси й починається руйнування душі. Людина втрачає людську особу… Це вже не людина, а ходяча инструкщя, це механізм, робот.
Перед нами вже не той “кіт у чоботах”, з яким ми зустрічалися в дні революції, який хотілося письменникові проспівати пісню, щоб це “була пісня пісень”, щоб це був Гімн. Перед нами інший “кіт у чоботах”. “Зник “кіт у чоботах” у глухих нетрях революції. Зник товариш Жучок”.
От трагедія життя людини, трагедія революції. І хоча на якусь мить засвітився вогник в “того” першого Жучка, і “той” Жучок заговорив по-людськи й розповів про свої нелегкі дні юності, але вже їй не змінитися. Над людьми вчинений злочин. Вчитайтеся в останні рядки новели: “Я не збираюся викликати у вас злізу. А от маленький подвиг – це без сумніву”. Що це за подвиг?
Чи ледве не гіркою іронією звучить це слово “подвиг” у такому контексті – “загублені теперішні Жучки, з’явилися Жучки під номерами 2, З, 4… І не знаю, ще скільки є”. “А чиї? – ставить автор питання й пропонує: – Подумайте”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)