Тема протистояння добра і зла не нова в літературі. Але всі Твори тьмяніють перед українською трагедією в новелі Миколи Хвильового “Я (Романтика)”.
Микола Хвильовий починає свій твір із ліричного зачину, в якому постає образ матері: “З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест то йде Марія”. Цей образ приходить до стомленого від крові і смертей сина як спогад, як марення. “Моя мати – наївність, тиха зажура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед
Добром і лагідністю віє від спогадів героя про матір, яка жаліє свого сина, що зовсім замучив себе у нескінчених походах-битвах “Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди…”. Та здалеку насувається гроза: “там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавиці, накипають і піняться гори”. Син бачить “в її очах дві хрустальнії росинки”, чує, як “мати каже, що вона поливала
У фантастичному польоті розстріляного шляхтича засідає “чорний трибунал комуни”.
Хвильовий не просто грубо і зримо розвіює спогади героя, не механічно протиставляє світле і темне, а тонко і вмотивовано досліджує психологію Добра і Зла, які живуть у душі героя. Письменник показує жорстоку боротьбу між половинками роздвоєної особистості фанатика революції, який свідомо і послідовні глушить у собі Добро, керуючись ненавистю, служить Злу. Він, як заклинання, промовляє: “Я – чекіст, але я і людина”, намагається передусім собі довести, що він не бандит, що його покликала революція захищати бідних, знедолених, чинити справедливість. Але чому ж тоді “з кожного закутка дивиться справжня і воістину жахлива смерть”?
Чому прості люди, обивателі говорять: “Тут засідає идизм”?
Душа героя розривається між двома началами. З одного боку – мати, з другого – ідея вірності революції. Перемагає остання. В ім’я “світлого майбутнього” твориться зло, бо “єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни” може проходити через долі простих людей, через жертви, кров і сльози. Це була дійсність: справжня життєва дійсність – хижа й жорстока, як зграя голодних вовків.
Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть”. Ось чому у фанатичній відданості революції син має стріляти в матір: “Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері і притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на і кроню”.
Все, кінець! Боротьба Добра і Зла закінчилась абсолютною перемогою! Ніякої фантазії не вистачить на те, щоб додумати подальше життя цього романтика, який перестав бути людиною, адже в грудях він мав уже не розколоте, а поросле шерстю серце вовкулаки.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)