Новела (італ. novella, від лат. novellus – новітній) – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією. Н. властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру Н. вирізняється строгою й усталеною конструкцією. до композиційних канонів Н. належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних
Сюжет Н. простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. Н. з’явилася в XIV-XVI ст. в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження Н. – це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало “новини
Не без впливу Боккаччо з’являється збірник Н. Маргарити Наваррської “Гептамерон” (1558). У XVII ст. Н. представляє М. де Сервантес (“Повчальні новели”, 1613). Та найбільшого розквіту досягає вона у XIX ст. Власне, тоді та у XX ст. продовжують розвиватися її різновиди – психологічна, фантастична, сенсаційна та ін.
Н. Неперевершеним майстром гостросюжетних Н. XIX ст. був П. Меріме (“Матео Фальконе”, “Таманго”, “Коломба”, “Кармен”). У російській літературі XIX-XX ст. Н. гідно представляють 0. Пушкін, І. Тургенев, І. Бунін, у польській – Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський.
В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм Н.: психологічну, сенсаційну (В. Стефаник), ліричну (Б. Лепкий), соціально-психологічну, лірико-психологічну (М. Коцюбинський), філософську, історичну (В.
Петров), політичну (Ю. Липа), драматичну (Г. Косинка) та ін. Представлені в українській літературі також лірична повість у Н. (Арк.
Любченко, “Вертеп”), алегорична повість у Н. притчах (Г. Михайличенко, “Блакитний роман”).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)