Повість “Микола Джеря” називають одним із кращих творів І. С. Нечуя-Левицького. І одна з причин такого визнання – неперевершені описи природи. Академік О. Білецький зазначав, що “у нього майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов’язковий елемент”.
Уже на першій сторінці повісті нас зустрічає Краса: “Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби”, скрізь бачиш море садків. Звідусіль, з усіх куточків села плине багатство природи: “село наче в розкішних алеях”. Природні барви буяють, полонять око
Розкішні, соковиті епітети, сміливі, часом несподівані метафори створюють враження, що природа – ще один герой повісті. (Трава й осока “доходять” до самої води, Роставиця “в’ється гадюкою, передражнюючи здорові річки”, ховається в дубовому лісі й утікає в Рось. Верби “одступились” од берега, там стара груша “вгніздилася” серед города і соняшники зовсім “заплуталися своїми жовтими головами в гіллі”.)
На початку повісті перед
Але природа не залишається байдужою до людського горя.
Вона і радіє, і співчуває, і обурюється разом із героями повісті. Як це часто буває в житті, природа набуває у повісті символічного значення. Повернувшись у рідне село після двадцяти років поневірянь, Микола приходить на ті місця, де вперше побачив Нимидору, розшукує стару грушу, пригадує всі подробиці: і кришталеве листя, і жар-птицю, що ніби співала голосом дівчини.
Повість завершується, як і розпочинається, дивовижним пейзажем, який зігріває душу і залишає надію на краще. Дослідники свідчать, що “небагато знайдеться письменників, які могли б змагатися з Нечуєм-Левицьким у “почутті природи”, в умінні її бачити й описувати. І завдання читача при цьому – вдумливо читати і насолоджуватися красою, розсипаною на сторінках Нечуєвих творів.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)