Не вдоволений ні собою, ні своєю літературною діяльністю, розчарований у можливості знайти шлях до політичної активності, до боротьби в ім’я звільнення людства, Байрон то віддається глибокій меланхолії, то вибухає цинічним сміхом і не може втекти від самого себе. Щоденники й листи Байрона навіть більше, ніж Твори, дозволяють судити про крайній його егоцентризм. Не егоїзм – проти цього свідчать прямі факти, що говорять про добродійність і щедрість поета, його здатність до самопожертви, готовність ставити чужі інтереси вище своїх,- але
Однак ні в чому так не проявляється духовна велич Байрона, як у воістину разючій просторості цього внутрішнього світу, що включає світ політичний і соціальний, минулий і реальний, специфічно англійський і загальноєвропейський, світ літератури й науки.
Все, що відбувається навколо, стає для Байрона не тільки темою для роздумів, але й переживаннями, частиною особистого досвіду, що співвідноситься із найбільш інтимними його емоціями. Досить згадати, з яким хвилюванням він пише про визвольний рух італійців: “Подумати тільки! Вільна Італія! Адже
Байрона цікавлять не тільки суспільні потрясіння й історичні зрушення, але й нескінченно різноманітна й складна галузь людських відносин і психологічних станів. Ця широта, відкритість розуму багатству вражень розкриваються в щоденниках і листах, що малюють автора у всіх проявах його надзвичайної особистості.
Разом із тим ця особистість виявляється багато в чому вразливою через дріб’язки, здавалося б, неварті її величі. Байрон марнославний, він поділяє численні пануючі упередження, він кілька разів із гордістю розповідає своїм кореспондентам, що Алі-паша з першого ж погляду на його маленькі руки й круті завитки волосся здогадався про його знатне походження; він цінує свої успіхи в плаванні, фехтуванні, стрілянині й верховій їзді набагато більше, ніж успіхи літературні. Він любить робити вигляд, що зовсім не працює над своїми творами, що пише їх у короткі перерви між побаченнями, відмовляється, з вірності аристократичному стану, брати за них гроші, а коли змушений під тиском обставин на це погодитися, торгується з видавцем із завидною енергією. Він дуже дотепно описує свої пригоди з доступними італійськими красунями – і не заперечує проти того, щоб ці описи читалися в дружньому колі. Він ділиться з кореспондентами інтимними деталями свого роману з графинею Гвіччіолі й не забуває підкреслити високе походження й освіченість своєї дами.
Перемежовуючись із палкими посланнями до самої графині, ці листи кидають несподіване світло на особистість автора.
Несподіваною в характері людини такого духовного масштабу виявляється й нездатність прощати: про це свідчать торжество із приводу смерті ворогів, злісні випади проти дружини, карикатурний її портрет у ролі Донни Інеси, матері Дон-Жуана, і це після того, як він, порвавши з нею, проголосив її кращою з жінок. Він без коливань приймає й отриману після смерті тещі частку спадщини й прізвище “Ноель” і з дитячим задоволенням завершує свої листи ініціалами “Н. Б.” (Ноель Байрон), що збігаються з ініціалами Наполеона Бонапарта:
Усі ці суєтні дрібниці співіснують у Байрона зі справжньою великодушністю, здатністю співпереживати долі людства так само гостро, як власній долі, з безстрашною готовністю покласти життя на вівтар свободи й суспільної доблесті.
Безмежні протиріччя й безмежна незадоволеність, “душа, що себе сама терзає”,- ось доля Байрона, від якої не врятували його ні блискучий розум, ні прониклива дотепність, ні талант, ні шляхетність, ні громадянська мужність, ні суспільна запопадливість. Ці протиріччя, як уже було сказано, суть протиріччя його часу – часу великих очікувань, чнебачених зльотів духу – і принизливих падінь, зрад, душевних і політичних метань, спроб то пристосуватися до невартого людини порядку’ речей, то повстати проти нього. Ці крайності породжені небувалими потрясіннями у всіх сферах – політичній, економічній, філософській, релігійній, моральній, художній.
Такий час для кожної мислячої людини обертається хворобливими пошуками – себе, поля діяльності, позиції, віри – пошуками, що приречені на невдачу під натиском обставин, що перевершують свідому волю індивіда. Звідси, до речі, ще одне протиріччя – між фаталістичним відчуттям приреченості й потребою противитися, відстоювати, захищати, споруджувати царство волі всупереч всесвітньому торжеству тиранії.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)