Пролог У неділю на світанку в полі на могилі, мов тополя, похилилась молодиця. Пригортаючи щось до себе, вона гірко оплакувала свою долю: Ой тумане, тумане – Мій латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Є у неї і батьки, і брат, сама вона багатого роду. Та довелося покинути рідну оселю, бо зганьбила себе, народивши сина-безбатченка.
Бідолашна підвелась і, ридаючи, пішла полем, співаючи сумної пісні про вдову, що втопила своїх синів у Дунаї. І На багатому хуторі, у гаї над ставом, жило старе подружжя. Жили вони у злагоді й достатку.
Змалку
Я все оце міркувала, Та аж сумно стало…” Раптом старі почули плач дитини. Вони побігли до перелазу і побачили сповите й вкрите новенькою свитиною немовля. Подружжя дуже зраділо дитині, як негаданому подарунку долі. Трохим кинувся за кумами, знайшов їх на радощах аж три пари, і ввечері того ж дня охрестили дитину, назвавши Марком.
Минув рік.
Молодиця зраділа, що її беруть, так, “ніби з паном повінчалась”. Встигала все: і у хаті, і надворі, і коло худоби. Та найбільше уваги приділяла дитині, упадала коло неї, начебто була її мати. Старі дивувалися з цього і дякували за неї Богові. А Ганна щовечір тайкома плакала і кляла свою долю.
Уранці ж втішалася, бо малий Марко простягав до неї рученята і звав мамою. Пройшло чимало літ. Поховали бабу Настю, тяжко пережив цю втрату дід Трохим.
Але “прогуло прокляте лихо, та й заснуло”. Марко виріс, став чумакувати. Старий вирішив оженити сина і порадився з наймичкою. А Ганна сказала, що треба спитати самого Марка.
Розпитали, заслали старостів. Старости повернулися з рушниками. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором.
Отаке-то Диво запопали! Зайшла мова про те, коли і де вінчати, як справляти весілля. І Трохим спитав, хто буде за мати, бо не дожила до цього часу Настя. Старий залився сльозами, а наймичка схопилась за одвірок і мало не зомліла, тихо шепочучи: “Мати… мати… мати!” За тиждень готувалися до весілля.
Попри благання старого та сльози Марка, Ганна відмовилася сидіти як мати за весільним столом і пішла на прошу до Києва. Вона так пояснила Маркові своє рішення: “Ні, Марку, ніяко Мені матір’ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка… ще й з тебе Сміятися будуть”. Справили пишне весілля. Ау Ганни, як прийшла у Київ, не вистачило грошей на молебен святій Варварі, і вона найнялася носити воду до міщанки.
На зароблені гроші купила Маркові в печерах святу шапочку, шоб не боліла голова, а невістці перстень від Варвари. Помолившись святимулаврі, наймичка повернулась на хутір, де її радо зустріли. Посадили за стіл, нагодували, розпитали про Київ і поклали відпочити. Розчулена теплим прийомом, Ганна заплакала. Тричі ходила наймичка в Київ на прошу.
Проводжаючи її учетверте, Катерина просила не баритися, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату. Після Першої пречистої Трохим сидів собі на призьбі і бавився з онуками – хлопчиком Карпом та дівчинкою Яринкою. Раптом у двір зайшла наймичка. Старий з дітьми побігли її зустрічати.
А Ганна відразу спитала, чи не повернувся з чумаками Марко. Почувши у відповідь “в дорозі ще й досі”, вона сказала, що нездужає і боїться не дочекатися його. З торби витягла гостинці: хрестики, дукачики, намисто, образок Яринці, коників та соловейка Карпові, Катерині – уже четвертий перстень святої Варвари, дідові – три освячені свічечки.
А собі й Маркові – нічого, бо не стало грошей, а заробити вже була не в силі. Навіть півбубличка, що залишились, вона розділила дітям. Катерина прийняла Ганну як рідну мати: помила їй ноги, посадила полуднувати, але наймичка не пила й не їла, просила тільки замовити у церкві молебен за Марка, щоб не захворів і скоріше повертався додому. Хвору причащали, намагалися всіляко полегшити її стан, та нічого не допомагало. Трохим дуже побивався за нею, а Катерина не відходила від наймички ні вдень, ні вночі.
Ганні дедалі гіршало, і вона щогодини питалася про Марка. А Марк, не поспішаючи, їхав додому. Віз усім дорогі подарунки, не забув і наймичку.
Почувши, що Марко вже у дворі, Ганна наказала Катерині швидше вести його в хату, а сама стала тихо-тихо читати молитву, дякуючи Богові за те, що діждалась. Катерина привела Марка до Ганни і на прохання хворої залишила її удвох з ним. Лише перед смертю Ганна наважилась відкрити йому свою тайну: “Прости мене!
Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати”.
Почувши це признання, Марко зомлів, а коли прийшов до тями, мати вже була мертва.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)