(Стислий виклад)
Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года
I
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Во москалі – чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Та не слухала Катерина неньки та батька, покохала москаля, занапастила долю свою. А він поїхав. Обіцяв повернутися, але минуло вже півроку – а від нього ані звістки.
Катерина народила сина, чим ще більше накликала на себе глузування селян.
Катерино, серце
Лишенько з тобою!
Де ти в світі подінешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привітає
Без милого в світі?
Батько, мати – чужі люде,
Тяжко з ними жити!
Ходить Катерина, гойдає сина, та все виглядає москалика. Сумна доля в дівчини.
Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати.
А без долі біле личко –
Як квітка на полі:
Пече сонце, гойда вітер,
Рве всякий по волі.
Умивай же біле личко
Дрібними сльозами,
Бо вернулись москалики
Іншими шляхами.
З важким серцем дивляться батько й мати на доньку, що занапастила усю родину,
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землі під вишнею,
На хрест почепила…
Пригорнула до себе сина й пішла, плачучи, з села. Довго ще ходили плітки по селу, але ані Катерина, ані батьки їх вже не чули.
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі –
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають –
Ні долі, ні волі!
З нудьгою та з горем
Жупан надівають,
А плакати – сором.
Візьміть срібло-злото
Та будьте багаті,
А я візьму сльози –
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрібними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тоді я веселий,
Тоді я багатий,
Як буде серденько
По волі гуляти!
IІІ
Кричать сови, спить діброва,
Зіроньки сіяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрі люде,
Що кого втомило:
Кого – щастя, кого – сльози,
Все нічка покрила.
Всіх покрила темнісінька,
Як діточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лісі, чи в хаті?
Чи на полі під копою
Сина забавляє,
Чи в діброві з-під колоди
Вовка виглядає?
За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках – ціпок і немовля. Жінка просила подати їй на Бога.
Важко було їй просити, але робила це для сина свого.
Все далі йшла Катерина, зустрічала москалів. Ті глумилися з неї, а вона все питала про свого Івана. Щоб віддати йому сина.
А потім можна і вмерти.
IV
Реве, свище завірюха, все навкруги біле від снігу. Аж ось почула Катерина, що йдуть москалі. Вибігла, як була, майже неодягнена, на дорогу. В старшому серед москалів впізнала вона свого коханого.
Кинулася до нього, благала, плакала. Та він зрікся свого кохання. Вмовляла прийняти хоча б сина – та коханий і від нього відмовився.
Тоді, збожеволівши від горя, жінка спробувала вмовити солдат взяти дитину й передати старшому. Потім залишила сина на дорозі.
“Оставайся шукать батька,
А я вже шукала”.
Та в ліс з шляху, як навісна!
А дитя осталось,
Плаче, бідне… А москалям
Байдуже; минули.
А Катерина бігала лісом, то плакала, то просила, доки не опинилася серед ставу. Сказала лише: “Прийми, Боже, мою душу, А ти моє тіло!”, – і жбурнула у воду, під лід.
То не вітер, то не буйний,
Що дуба ламає,
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малі діти,
Що неньку сховали –
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засміються злії люде
Малій сиротині;
Виллє сльози на могилу –
Серденько спочине.
А тому, тому на світі,
Що йому зосталось,
Кого батько і не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові?
Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини;
Шляхи, піски, горе…
Панське личко, чорні брови…
Нащо? Щоб пізнали!
Змальовала, не сховала…
Бодай полиняли!
V
Ішов кобзар до Києва
Та сів спочивати;
Торбинками обвішаний
Його повожатий,
Мале дитя, коло його
На сонці куняє,
А тим часом старий кобзар
Ісуса співає.
Їхав тим шляхом пан із сім’єю. Пані глянула на малого – та й дала грошиків, а пан глянув та й одвернувся, бо впізнав свого сина.
Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли понад шляхом.
Поема Т. Шевченка “Катерина” за жанром – ліро-епічна соціально-побутова поема, яка розповідає про трагічну долю дівчини-покритки. Це один із найпопулярніших у народі творів.
Катерина Шевченка – образ справжньої української дівчини з народу із щирою й відкритою душею, яка віддалася коханню усім серцем, і в своїй душевній щирості та простоті не могла навіть припустити з боку коханого зради чи підступності. Ставши покриткою, тобто зневаженою у своїй дівочій честі, Катерина не страждала, а просто чекала повернення коханого. Коли ж Катерина народила дитину і селом пішов поголос, настали чорні часи й для її батьків. Урешті батьки виганяють молоду матір з дому. Катерина стає безталанною покриткою, яка змушена мандрувати світом з дитиною на руках.
У неї залишається тільки одна надія – відшукати свого “москалика”. Разом з дитиною мандрує Катерина степами, питаючи у подорожніх шляху до Московщини, де знаходиться її коханий. Але той відмовляється від своєї дитини та її матері.
Катерина знову переживає зневагу й зраду.
В образі Катерини Т. Шевченко змальовує жінку-страдницю, жінку-матір, відштовхнуту людьми й родиною. Образ жінки-покритки стає ключовим у творчості митця, оскільки цей образ взагалі є визначальним для національного поетичного мислення, є втіленням долі України.
Поему “Катерина” високо оцінив І. Я. Франко, він писав, що “Шевченко лишив нам такий високий пам’ятник своєї мислі, свого слова, лишив нам такий ясний та пориваючий ідеал жінки-громадянки, якого не писав ні один інший поет у світі і котрого по ширині та висоті основної думки й перевищити неможливо…”